пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Ригор Крушина, "Роздум"

Ригор Крушина
РОЗДУМ
Я б уже не писав і не дбав ні про віщо,
Загорнувшись у ковдри відсвіжений пух.
А чи втіха то — в ліжкові бачити снища?
Я ж од мріянь-сновидь сам собою запух.
До мелодії слів дослухається вухо,
Щоб учути в ній силу життєву і хіть.
О, невже-бо цей день, як старезна ропуха,
Тільки й знає марудно повзти між страхіть?
А пишноти його? Чи не в небі могутнім,
Де в надхмар’ї літак самітний пролина?
Чи не в нурті подій — у минулім, майбутнім,
Де пожежа, й повіддя, й лавина сніжна?
В серці щем, та підпорою віра мені:
Будуть сонячні дні й у моїй стороні.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Володимир Некляєв, "Труна"

Володимир Некляєв
ТРУНА
…І лежала вона, мертво-біла,
Не зчужіла йому, не зчужіла.
Відійшов, до дверей притулився.
Не зчужів їй, а може, зчужів?
Він тримався і враз розгубився.
Озирнувся назад — міражі.
Подивився вперед — анікого.
Ані смутку не вчув, ні біди.
Тільки збита дощенту дорога,
На якій позникали сліди.
Так стояв він під тінню своєю
І дивився за безкрай землі,
Що по ній невблаганно
І в неї
Сонми люду ішли крізь жалі.
Аж тоді, як виносили з дому
І коли поточився він був,
Невідоме зробилось відомим,
А відоме як вітер здмухнув.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Марина Цвєтаєва, "Синяву неба зір проріза..."

Марина Цвєтаєва
* * *
Синяву неба зір проріза —
Наче гукаєш: — Буде гроза!
На мимохідця кліпаєш знов —
Наче гукаєш: — Буде любов!
Крізь збайдужіння сірі смерки —
Так я гукаю: — Будуть рядки!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 29 листопада 2012 р.

Василь Биков, "Три слова німих"

Василь Биков
ТРИ СЛОВА НІМИХ
Народ був німий.
Жив собі на великому широкому острові посеред океану, ніяких зносин з іншими островами не мав і гадав, що всі інші народи, які живуть деінде, так само німі. Зрештою, мова не дуже була й потрібна німим: усе, що супроводжувало господарські, людські та родинні взаємини, вони розуміли без мови — по очах, з жестів, з порухів. Ніяких балачок на дозвіллі не було, бо не було й самого дозвілля: всі працювали від ночі до ночі. Не розкошували, але й не голодували, і коли їх обминали пошесті, епідемії та урагани, то почувалися майже щасливими. На острові, далеко від цивілізації, панували мир та спокій. Війн люди зроду-віку не знали.
Щоправда, траплялися випадки, які часом змушували людей непокоїтися. Було це тоді, коли на морському обрії з’являвся білий корабель, і з нього на острів висідали люди. Ті люди були незвичайні, бо мали вони все гарне та розумне — й обличчя, й убрання, й начиння. А головне — вони вміли говорити. Слова з їхніх губ сипались як з мішка, й означали вони таємничу силу, бо слідом за ними йшли певні дії та вчинки. Німі вважали, що то було плем’я говірких, бо й прилади їхні — такі маленькі чорні скриньки — вимовляли слова. Німі боялися цих людей, хоч і поважали. Чужинці не сердилися на мовчазних німих — навпаки, всіма способами давали зрозуміти, що їхня німота їм подобається. Так подобається, що одного разу вони зійшли на берег і заходилися ставити палац. Німі не перечили: спокійне, нудне життя на острові, очевидно, їм набридло.
Палац збудували з каменю, скла та металу, що їх привезли на білому кораблі. А заразом привезли і владу. Влада, як сказали говіркі, потрібна німим, бо так, мовляв, вони прилучаться до найкращих благ цивілізації. Німі поставилися до цього із запалом: їм кортіло прилучитися до цивілізації. Дехто з найрозумніших і найдужчих пішов працювати до палацу, а також до поліції та органів самоврядування. Це все робилося лише заради німих.
Сказати правду, німі мусили за це платити. Їм привезли договір під назвою «Конституція», що визначав розміри і способи стягнення податків. А ще той договір утверджував повинності для німих та привілеї для влади. Німі мусили коритися владі, а за це їм лишали рідну їхню німоту. Загалом вони тішилися з того, бо всі традиції предків були збережені. Хоч ті, що стояли при владі чи працювали в поліції, швидко навчилися розмовляти з говіркими — звісно, їхньою говіркою мовою. Решту звільнили від цього навчання. З часом, одначе, урядовців ставало більше, їм уже й назву вигадали — горизонтальники. Дедалі більшими ставали й податки, бо треба ж було давати їм платню.
Німі заохали, але мовчали і сплачували якось ті податки. На лихо, невдовзі стався недорід; коли німі сплатили податки, то їм майже нічого не лишилося. Над осінь у селищах німих почався голод. Вони великими гуртами приходили до палацової брами й поглядами та звуками просили їсти. Але їсти їм не давали. Їхні ж таки родичі, що стали за прислужників, відганяли їх від брами, а декого навіть відлупцювали киями. Вперше на острові побили людей, і це викликало гнів. У селищах на майданах перед кам’яними бовванами почали збиратися люди. Вони здіймали вгору руки й благали про захист. Однак виглядало, що ідоли вже не розуміли німих.
А голод тим часом ставав нестерпніший. Соя та кукурудза повсихали на полях від спеки: дощу не було ще з весни. На початку осені налетів ураган, який лютував три дні поспіль і залив острів, не лишивши й бадилинки. Загинуло дуже багато худоби та людей. А живі знову пішли до палацу.
О тій порі до говірких приїхав з-за океану їхній верховний керманич — Великий Демагог. Це був кремезний, високий на зріст чолов’яга з погрозливим поглядом і великим ротом, якого він ніколи не стуляв. У своїй першій промові, виголошеній у палаці, він оповістив, що відтепер країна зветься Народна Демагогія, погрожував усім неслухнянцям карою, а зичливцям обіцяв нагороди, і найголовніша з них — привілей жити. Коритники аж сяяли від щастя, сподіваючись, ясна річ, заслужити найбільший з привілеїв.
Жити на острові ставало дедалі гірше. Після неврожаю, голоду й урагану спалахнула моровиця. Якась люта пошесть губила німих у їхніх пальмових селищах, ба навіть не було кому ховати мерців. Живі почали грабувати мертвих. Назрівав великий мовчазний заколот — заколот проти палацу, поліції, горизонтальників і навіть проти ідолів, які відвернулися від німих. Влада з допомогою величезної зграї коритників, що здебільшого вже навчилися мови говірких, намагалася запобігти насильству. Десятки їхніх агітаторів пішки чи мулами ходили та їздили по селищах, умовляючи німих сподіватися, терпіти й мовчати. Мовчанка була найважливіша. А ще німим наказали щодня тричі вклонятися в бік палацу. Поліцаї пильнували, щоб люди робили це щиро, а не для годиться. Німі й силкувалися робити це щиро, але воно кепсько виходило. Дехто з найкмітливіших уже збагнув силу, приховану в слові пригноблювачів, і неміч власної німоти. Один з них, справдешній глухонімий, під час уранішніх поклонів на майдані облишив кланятися і щось невлад заговорив-загукав до поліцаїв. Поліцаї, звісна річ, такої непокори не потерпіли й накинулися на нього з киями. Били довго й люто, глухонімий пручався й волав, та все марно. Відтак раптом принишк. Здалося, сконав.
Біля мерця з’юрмилися німі. Вони хотіли віднести його до хатини, та довкола стояли поліцаї й не пускали людей. Атмосфера на майдані напружилася, було чути галас і лемент, плакали жінки. Зненацька небіжчик підхопився, либонь, щоб утекти. Але поліцаї спинили його і знову почали бити. І, мабуть, саме в ту мить, коли помирав, глухонімий голосно й виразно крикнув:
— Щоб ви здохли!..
Натовп на майдані занімів, завмер, гомін і лемент нараз ущухли. Жах знявся в повітрі й охопив поліцаїв. Спочатку ті двоє, що тримали глухонімого, а потім іще двоє обіч, мов колоди, впали горілиць і більше не ворухнулися.
Тоді люди, гнані подивом і жахом, кинулися до глухонімого, та він справді був мертвий. Його віднесли до хатини, і він довго лежав там непохований. Його боялися ховати, бо відчули в ньому велику, незнану силу. З того часу глухонімий став першим апостолом німого народу.
Трагедія в селищі так приголомшила німих, що вони на якийсь час забули про всі нещастя: голод, хвороби та урагани, хоч вони не обминули й білого палацу. Люди думали про слова, що їх глухонімий узяв із собою в могилу. На якийсь час влада також принишкла. Великий Демагог, який щодня читав свої грізні молитви, мовчав три дні. Потім вийшов його наказ, що навіки заборонив лиху мову німих, а горизонтальників заради безпеки велів називати вертикальниками.
Та, мабуть, запізно. Старі остров’яни почали згадувати забуті перекази старших за них, які, нібито, свідчили, що й на острові колись була мова. Ба навіть пригадували поодинокі слова. Наприклад, такі, як свобода та воля. Дехто з коритників, вигнаних з палацу, навчився читати й писати по-демагогівському, а тепер, маючи багато вільного часу, заходився розробляти мову німих. Найбільшу охоту до цього виявила молодь. Минуло півроку, і в селищах уночі, в полі й на рибальських човнах залунали голоси. Німі перестали бути німими. Проте, як велику таємницю від поліцаїв та вертикальників, берегли в пам’яті три слова, що їх вимовив умираючи глухонімий. Тих слів боялися, мов набитої зброї, бо знали, що набита зброя коли-небудь може стрельнути. Це розуміли німі, коритники й усі говіркі. І говіркі не дрімали. Біля палацу негайно збудували тюрму, що скидалася всередині на бджолиний стільник. Вона мала безліч невеличких, тісних камер, де ув’язнювали німих, щоб ті не розмовляли. На острові створили й розгалужену Службу безпеки (СБ), яка вербувала викажчиків. Їм давали горщик кукурудзи за кожний виказ. Під час голоду то була чимала платня, і викажчиків не бракувало. Тим паче, що працювали вони легально, об’єднавшись у професійну спілку викажчиків (СВ). Щоб поліпшити роботу вертикальників, їм дали нову геометричну назву — діагональники, а заразом і довічні посади. Поліцаям на тридцять сантиметрів подовжили бойові бамбукові киї й на п’ять сантиметрів підвищили тулії кашкетів, щоб навіть найнижчі на зріст коротуни видавалися велетнями. На кредити міжнародних банків купили зброю масового знищення та комп’ютерну техніку. Обслуговувати її прибули кадри з колишніх соціалістичних країн, звідки через тамтешню кризу почався нестримний відплив наукового потенціалу. Завзяті фахівці заходилися досліджувати останню в світі недосліджену проблему — взаємозв’язок демагогічної влади й дикунської мови. Кількадесятьма європейськими, азійськими та полінезійськими мовами обговорювали три магічні слова, що вбили чотирьох поліцаїв. У цій математичній непропорційності й полягала наукова загадка століття.
Проте минав час, а праця та не давала ніяких результатів. І тоді Служба безпеки Великого Демагога (СБВД) довідалася, що науковці, які розв’язували проблему століття, добре знаються на континентальних ракетах (СС-20) та комплексах «Тополя». Маючи неабиякий досвід у владі й виробництві ракет, вони мало розумілися на мовах. Годі й казати про мови німих! Розгніваний Великий Демагог попроганяв їх усіх з острова, лишивши тільки найщирішого молодого ракетника (який сам про це й розповів), щоб він працював звичайним собі водієм, одержуючи платню доларами. Та минув рік, і з’ясувалося, що той ракетник-водій, зовсім не ракетник і не водій, а кадровий полковник радянського КДБ. Великий Демагог власноруч стяв йому голову.
Серед німих знайшлися також розумні люди. Згодом до них приєднався дехто з тих, кого звільнили з палацу за всякі невеличкі провини. Так з’явилася таємна опозиція. Вона створила підпільний науково-мовний гурток, який заходився вивчати можливості славнозвісного прокльону, прагнучи, певна річ, повалити на острові демагогічний режим. З’ясували, що той, кому вдавалося зі згубними для влади наслідками вигукнути ті слова, неодмінно гинув і сам. Чи, може, слова ті спадали йому на думку в передчутті неминучої смерті? В цьому й полягала основна проблема, коло якої працював гурток. Багато хто ладен був віддати себе в жертву, але ніхто не хотів гинути марно. Справа була дуже складна, і гуртківці визнали за потрібне вдосконалити свою організацію. Насамперед вони перейменували гурток на Колегію. Потім обрали Генерального Лідера (ГЛ), п’ятьох Віце-лідерів (ВЛ) та одинадцятьох головних фахівців (гф). Решта стала просто фахівцями (пф). Щоправда, під час роботи всі вживали чужоземної мови, бо своєї ще до кінця не опрацювали. Справа ускладнювалася тим, що розробники належали до різних діалектно-німих груп, і кожна з них обстоювала власний німий діалект, який мав певний набір звуків та жестів. Сперечалися довго. Була навіть пропозиція замість віртуальної проблеми мови спрямувати свої зусилля на реальне вирощування нового сорту сорго. Через це Колегія розкололася на соргівників та мовників. Мовників, дякувати Богові, на той час було більше.
Саме на їхню пропозицію, щоб якнайшвидше досягти успіху, на третій рік дещо змінили порядок слів у славнозвісному прокльоні, бо вислів глухонімого не зовсім пасував до національної традиції мовчання. Навпаки, він руйнував цю традицію, що було аж надто непатріотично. Після тривалих дебатів фраза звучала вже так: «Чи не надумали б ви трохи здохнути?» Знайшовся й зухвалець, який невдовзі перед палацом вигукнув її найлютішому й найогиднішому офіцерові поліції просто в живі очі. Та офіцер чомусь не впав ницьма, а видобув з кобури пістолета найновішої моделі й застрелив жертву. Зазнавши неабиякого розчарування, члени Колегії знов ухвалили змінити порядок слів. Було важливо коли не знищити поліцая, то хоч би зберегти людське життя — все ж таки в Колегії працювали гуманісти. Магічний проклін набув такої форми: «Будьте ласкаві коли-небудь померти». Суть його не змінилася — це було найголовніше. На фразу покладали велику надію. Тож її незабаром вимовив найрозумніший і найосвіченіший член Колегії. Але знову сталася несподіванка: жоден з пригноблювачів не впав і жертву не вбили. Ба навіть не вдарили києм. Загалом Колегія була задоволена з того: людина ж бо лишилася жива-здорова. Вперше така пригода не мала лихих наслідків і подавала надію. Її назвали першим здобутком Колегії.
Хоч як дивно, але в палаці на те ніяк не зреагували. За чутками, що час від часу доходили звідти, через хворобу Великого Демагога, якому з перевтоми заціпило язика, мав приїхати Новий Найбільший Демагог (ННД). Його політика в мовному питанні була тим часом невідома. Коли він невдовзі приїхав, то насамперед змінив правове становище Колегії, утвердивши її легітимність і перейменувавши на Академію при Новому Найбільшому Демагогові (АННД). Новим завданням Академії було створити справжню народну мову — німу формою й демагогічну змістом. Зворушені несподіваною увагою члени Академії надіслали факсом широкого листа до ННД і заприсяглися не шкодувати сил задля створення мови німого народу. Незабаром проголосили й кінцевий варіант прокльону глухонімого, який звучав так: «Нехай здохне той, хто виступає проти народної мови!» Право визначати злочинця, якому судилося здохнути, люб’язно надали Новому Найбільшому Демагогові.
З нагоди визначної дати ввечері над палацом, поліційною казармою й тюрмою німого режиму влаштували святковий феєрверк.
Збіднілий, згорьований, зневірений люд на острові забув поволі свого глухонімого апостола й три його слова. І знову став німий.
Цього разу — назавжди.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2007.

Ригор Крушина, "З північних далей посивілі..."

Ригор Крушина
* * *
З північних далей посивілі
Вернулися мої брати,
Зазнавши тюрем божевілля
Й нагої зброї страхоти.
Салютували їм вокзали.
Букети квітів. Потиск рук.
Тих рук, що сіті розкидали,
Пускавши наклепи у друк.
І кривда бідкається крадці,
Немає приязні, жалля…
Когось голублять можновладці,
Когось — чужинецька земля.
І знов густішає поволі
Холодна темрява. І знов
Брати мої в тяжкій неволі,
І слово взято у заков.
І не розкажуть про свій порух,
Про те, що душу їм торка.
Як плямували їх на зборах,
На політичних ярмарках.
Як їх у ніч несамовиту
Везли в розпачливій нудьзі,
Як цвіт і юнь звели зі світу
В глухій безжалісній тайзі.
Своїх братів я розумію,
Я чую їх… А лютий час
Жене в морози і завію
Мільйони — непокірних — нас.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середа, 28 листопада 2012 р.

Ригор Крушина, "Пелікан"

Ригор Крушина
ПЕЛІКАН
У білім халаті — статечний, мов хан —
Стоїть пелікан на дорозі.
І довгий-предовгий машин караван
Спинився в незвичній тривозі.
Проїхати годі. Живий пелікан
Стоїть посередині бруку.
Боронить застрашливо дзьобом свій стан,
Від гамору впавши в розпуку.
Хай хтось собі лається й навіть кляне,
Свистить чи здіймає лозину —
Такого завзятця ніщо не зжене.
Даремно гудуть лімузини.
Він дзьобом, як довбнею, цюкне того,
Кому закортить підступити.
Не сердьте його, не займайте його!
Розумний він птах, тямовитий.
Він ласки не знав. Як у кучі сидів,
На дріт наколовся болюче.
Ні щирих усмішок, ні приязних слів, —
Лише самотина пекуча.
Він вибіг на вулицю. Просто на брук,
Де стріли також непривітно,
Завдавши нової турботи і мук;
Дорога — це той самий смітник.
Тут гомін ворожих людей надовкіл,
Зусюди шугають погрози.
Стоїть пелікан. Дзьоб — затесаний кіл.
Прибрав войовничої пози.
Аж чує сердега, як хтось утіша:
— Ходім, пеліканчику милий…
Назустріч іде незнайома душа —
Хлопчина спокійний і смілий.
На шию біляву лягає рука,
А голос пестливо туркоче.
І, здавшись на хлопця, немов на дружка,
Пернатий іде з ним охоче.
— Голубливе слово й каміння здвигне.
А я пелікан. Я слухняний.
Ти ставленням теплим розчулив мене.
Шанують тепло пелікани.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Ригор Крушина, "Німий лірик"

Ригор Крушина
НІМИЙ ЛІРИК
Збігло щастя його, наче плин,
Поступившися місцем невдачам.
А ніхто ще не знає, що він
Справжній лірик із серцем гарячим.
Він мовчить.
Заніміли вуста.
Слів бентежних він з них не здобуде.
Засвистав на поси́нілий став,
Та не звуть того піснею люди.
Вже багато було піснярів,
Їх забули, як півнів поранніх,
Бо не зрів їхній спів,
Не яскрів,
Не явив у словесному вбранні,
Що мистецтво — душі заповіт —
Аж до світнього житиме скону…
Ну-бо, лірику,
Серце — у світ!
Свій обов’язок свято виконуй.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Володимир Некляєв, "Міст Шандора Петефі"

Володимир Некляєв
МІСТ ШАНДОРА ПЕТЕФІ
Поет не той, хто вірші пише. Ні!
Коли б то так — усі були б поети.
Поет правдивий — наче та комета:
Зростає
Від загибельного лету
Й горить
У самозгубному вогні.
Лише самопосвята день при дні
Поета робить совістю народу.
Не той поет, хто оспіва свободу,
А хто за неї згине у борні.
Чи випаде такий талан мені?..
Тече Дунай німотно і шалено,
Зітхне — і в надбережжя кам’яні
Б’є хвиля то червона, то зелена.
Його зітхання в Пешті прошумить
І стихне у тісних завулках Буди…
Мені не страшно, що в останню мить
Я стихну теж…
                          минуся раптом…
                                                       збуду…
Що дійде краю днів моїх сувій…
Страшить мене, що, може, не діжду я,
Коли, захрипши в битві громовій,
Складуть поети дух величний свій
За слово,
Що нічого не вартує!
Мене такий кінець хай не мина,
Свою офіру я складу охоче…
Міст Петефі погрозливо рокоче.
Чорнішає дунайська бистрина.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Ригор Крушина, "Віра в слово"

Ригор Крушина
ВІРА В СЛОВО
В давнину селяни злидні трутили
І жили з гіркої лободи.
Чаклуни цим світом баламутили,
Їх кляли, доскочивши біди.
І нічниці, і пристріт, і врочення…
У жнива змагалися з тим злом:
Обжинали жито на узбочині
Й увивали стрічкою залом.
Чарівник летів марою скорою,
Вслід йому гриміли перуни.
Напускав він напуст над оборою,
Піднімав небіжчика з труни.
Розсівав насіння приворожене,
Щоб кругом лабуззя поросло,
Щоб стогнало з на́пасті знеможено
В закутні поліському село.
Лихо йшло… Корова стала битися
І давала мало молока —
Через це заходились ганьбити всі
Знов-таки старого відьмака.
Над корінням мимрили замовини
І цідилко м’яли в казані,
Парили із зіллям зашумоване,
Щоб нечистий вичах і змарнів.
Гнали погань співами глибинними,
Кухлем чарівливої води
І мертвили, поки ніч, заклинами —
В силу слова вірили діди.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Сержук Соколов-Воюш, "Сонет солідарності..."


Сержук Соколов-Воюш
СОНЕТ СОЛІДАРНОСТІ
З ВОЛОДИМИРОМ НЕКЛЯЄВИМ
Ніхто поета гнути не здола.
Усяк поет хоч трохи та політик.
Лиш Бог віддасть йому за всі діла,
А Бог — читач. Читач… і часом критик.
Поета ви в ярмо не впряжете
Ні кулаком, ні києм, ні кастетом.
Лиш Час поета згубить, а проте
І Час не владарює над поетом.
Пломіння рим не знає перешкод,
А о́брази немов коханців очі…
Рядки летять у мозок та гуркочуть…
І, даючи усесвітові ладу,
Поет римує волю і народ,
Тоді як їм не суголосить влада.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

вівторок, 27 листопада 2012 р.

Григорій Подольський, "Поетичні будні"

Григорій Подольський
ПОЕТИЧНІ БУДНІ
На кухні чаєм жінка пригощає
Товаришку (Тамарою зовуть)
А я пишу. Ліниво заглядає
Блідавий місяць в шиби каламуть.
Розмови гомін чую краєм вуха,
І мимохіть думки звільняють лет.
Настирливо гуде в кімнаті муха,
Якої ще не вибавив поет.
— Таж він талант! — витає за дверима
Хвала мені, коханому. Ще б пак!
Пасу очима муху й коло диму,
Що розтяглося в дивовижний знак.
— Авжеж, талант, — вторує господиня, —
Хоч як дитя… Не пам’ятає, де
Лежать шкарпетки… Ахає другиня.
Тру скроні, а натхнення геть іде.
— Гай-гай, посестро! Муза, що поету
За жінку стала, має вік трудний…
Прибивши муху сувертком газети,
Я відкладаю вірш на вихідний,
Коли своїм звичаєм у Тамари,
Поринувши в солодке забуття,
Під хвилю поетичної загари
Шкарпетки розкидаю і взуття…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Марина Цвєтаєва, "Котрийсь мій предок та був скрипаль..."

Марина Цвєтаєва
* * *
Котрийсь мій предок та був скрипаль,
Мандрі́вний і хаповитий.
Чи не тому мене вабить даль,
А волос мій вітром звитий?
Либонь, рукою моєю він
Украв з гарби — абрикоси,
Призвідця всіх моїх хуртовин,
Кудлатий і горбоносий.
Дививсь, як тягне рата́й соху
Й шипшину — крутив губами.
Зрадливу вдачу він мав, — лиху,
Хоч пристрасний був з жінками!
До люльки, перлів і гордих зір,
До гарних дівчат охочий…
А ще, напевно, страшкий, мов тхір,
Був предок мій — жовті очі.
І душу чортові він заклав,
Й опівніч минав могили!
А ще, напевно, в одній з халяв
Носити ножа був схилий.
З-за рогу часто стрибав, мабу́ть, —
Мов кішка, впинавшись чіпко…
І врешті я зуміла збагнуть:
Він зовсім не грав на скрипку.
По нім, було, надійся всього, —
Усім орудував метко!
Такий скрипаль був з предка мого.
А з мене — така поетка.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Вазов, "Болгарська мова"

Іван Вазов
БОЛГАРСЬКА МОВА
Священна мово прадідів моїх,
Ти вбрала в себе жаль одвічний, муку
І зойки тої, що в сльозах гірких
Нас повила на глузи та розпуку.
О мово пишна, хто лиш не картав,
Не бив тебе, не вводив у неславу?
А чи вслухався той, хто ганьбував,
У слів твоїх мелодію ласкаву?
Невже не вчув, яка в тобі могуть
І скільки ліпоти в дзвінкоголоссі —
А як розкішно барви в нім пливуть,
Неначе оболоки ясноросі?!
Ославлено тебе на всі краї,
Оганьблено, сплямовано нещадно.
І чужаки, і їхні холуї
Тебе зреклись, о мово многострадна!
Не маєш ти, мовляв, високих слів,
Щоб думи проректи благословенні.
І геній твій пісенний не прозрів —
З тобою тільки гнути теревені.
Від сповитку я чую цю хулу,
Осуду цю принизливу, огидну,
Цю лжу слизькоязику і гнилу
Про наймиліше — мову нашу рідну.
Візьму я та й на збитки ворогам
У надих оберну твій сором чорний
І дбалому потомству передам
Погожий звукоплин твій неповторний.
Обмию з тебе я паплюжний бруд —
І блиск твій чистий наново заграє.
А тих, від кого ти зазнала згуд,
Красою я твоєю покараю.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Володимир Некляєв, "Лісничівка"

Володимир Некляєв
ЛІСНИЧІВКА
Вітер буйний крокви тисне.
Ліпить сніг безживний в дах.
Пусто. Лунко.
Крики. Свисти.
У заметених полях.
— Мамо, хто там?
— Спи. Нікого.
Вітер… Сніг…
— То вовкулак!
Глянь у шибку!
— Бійся Бога!
— Хтось блукає там однак!
Крик.
— Ти чула?
— Приверзлося…
Постріл.
Чуєш?
— Грім дрібний.
— Взимку?..
Мамо, він голосить!
— То завія, хлоню мій.
Стугонить дошками хата,
Брязка клямкою сама.
— Мамо, лячно…
Де наш тато?
— Тато в місті наш…
Зима.
Пусто. Лунко.
Крики. Свисти.
Знову постріл. Крик.
І тиш.
Лісничівка. Край лісистий.
Шлях сніжистий. Сніг ряснистий.
Дні.
Роки.
Століття.
— Спиш?
…Вовкулак сурмив у рога.
Та дарма! Синаш заснув.
Зранку вітер до порога
Шапку батькову шпурнув…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.