Василь Биков
ПОДОРОЖАНИ
Уздовж сухого, нескінченного, порослого колючими кущами плато повільно тяглася така сама нескінченна валка знеможених людей: старих, малих, жінок та чоловіків. Тут-таки йшли нав’ючені мізерією помарнілі мули й кілька корів; поряд, висолопивши язики, брели змордовані собаки. Собаки давно вже не гавкали, корови не ревіли, люди майже не розмовляли між собою — усіх діймала знемога, спека й утома від цієї нескінченної подорожі. Плем’я йшло вже котрий день, місяць, а може, й рік. Вів його ватажок — кощавий, сивобородий дід, що з патерицею в жилавій руці розмірено брів та й брів попереду. Очей він майже не розплющував, дорогу пробував босими зашкарублими ногами й ніколи не озирався на живу вервечку свого племені, бо знав: поки йде він, ітиме й решта. І він ішов тільки навпростець, коли-не-коли обминаючи терня, велетенські й менші кактуси, розкидані тут і там на цьому сухому, всипаному кам’яними скалками плато. Вночі ватажок вивіряв шлях по зірці Сиріусу, від якої брав на шість п’ядей праворуч і прямував туди. Так йому заповів попередній ватажок, що недавно сконав на цьому шляху й, умираючи, призначив ватажкувати його. Річ у тім, що плем’я шукало загублену хтозна-коли батьківщину. Без батьківщини жити було годі.
Шлях був тяжкий — сухий, кам’янистий і безводний. Однак та місцина, звідки плем’я вибралося кілька місяців тому, була ще гірша. Лише безкрає багнисте болото, що кишіло бридкими істотами, комашнею, жабами та п’явками й не давало ніякої поживи. А ще край той мав дуже вадливий клімат. Через нього люди заслабли були на пропасницю, яка згубила половину племені. Найчастіше помирали діти. А без дітей хіба є майбутнє? Зрозумівши, що так вони незабаром усі перемруть, люди пішли якнайдалі від того проклятого місця.
Болотяний край лишився далеко позаду, дехто вже й забув за нього. Але те, що дорогою траплялося племені, було не краще за болото. Ні трави́, ні води, саме терня й каміння. І нестерпна спека. Часом люди ремствували й скаржилися: мовляв, треба спочити, не йти далі, а може, й вернутися. Декотрі жалілися, що позаду було вигі́дніше, принаймні була вода, хай болотна, але вдосталь. Якось увечері, коли плем’я спинилося на ночівлю й дихати стало легше, саме так і сказав ватажкові одноокий Кірх, голова невеличкого роду грубих, що з давніх-давен належав до племені. Ватажок, який уже ледве-ледве бачив удень, сліпнучи дедалі більше, промовив, що коли смеркне й у небі проріжуться зорі, він гляне на їхнє мерехтіння і з’ясує всім свій намір. Опівночі він оповістив, що Кірха полонили злі духи, і коли той хоче звести зі світу свій рід, то може вертатися. Кірх не хотів губити свого люду й далі мовчки почвалав за всіма.
Плем’я знову йшло-волочилося наперед визначеним маршрутом — на шість п’ядей від Сиріуса, як і заповіли предки.
Невдовзі кам’янисте плато з колючими кущами поступилося місцем рівнішій землі без кактусів і колюччя. Іти стало ніби легше. Але незабаром під ногами й довкола, куди оком закинеш, побільшало піску. Спершу в ньому загрузали ступні, а згодом подекуди почали з’являтися піщані кучугури, дюни-бархани — голі-голісінькі, без билинки, навіть без колючок. Плем’я потрапило в пустелю. Води не було ніде, сонце смалило цілий день, аж до заходу. Людям і худобі доводилося то лізти на крутобокі бархани, то котитися з них. Це висиляло людей до краю. Можна було, певна річ, петляти й між барханів, але тоді виникала небезпека загубити намічений уночі напрям, чого ватажок зовсім не хотів. Тут, у пустелі, він якнайретельніше держався маршруту, що його намітили були предки. Кілька мулів пропало в дорозі, їх відразу ж засипав пісок. А ще померло чимало людей, найбільше старих та дітей; живі нічого не їли і знемагали на спрагу. Плем’я почувалося невдоволеним, пішли розмови про те, що ватажок зовсім осліп і веде не туди. Коли про це обурено вигукнув Кірх, то ватажкові повірники задушили його. Тіло Кірхове покинули в піску під барханом. Його рід, застраханий і принишклий, обрав нового голову, покірливого й мовчазного. Колишнього згадували без гніву: нащо, мовляв, було таке казати! Хто не знав, що йдемо не туди! Але ж решта мовчала. А цей вихопився… Рід злочинця-голови постановили аж у кінці валки, і це був перший упосліджений рід, нижчий за інші.
Шлях тим часом робився трудніший. Раз по раз зривалися піщані бурі; вітер і пісок забивали людям дух, мули не хотіли дряпатися на бархани, кілька людей тягли їх за повіддя. Люди загалом німували, але ватажкові повірники відчували їхнє невдоволення. Дехто відверто сказав, що обраний шлях помилковий, що ним вони нікуди не дійдуть. Тоді ватажок та його помічники скарали на горло ще шістьох невдоволених. Плем’я вперто пробивалося вперед. Сумніви й ремство вважали за зраду, а винуватців, як і годиться, карали. Більшість людей була певна, що так і треба: зрадники варті кари. Ватажок часом до півночі вивіряв напрям руху по мигтючих зірках, і щоразу виходило, що вони йдуть правильно.
І справді, трохи наче полегшало, гарячий вітер ущух. Бархани понижчали й уже не пливли піщаними струмками. Але непомітно людей спостигало нове лихо: робилося дуже холодно. Холоднеча потисла звечора, а вдень від неї вже не знали, де сховатися. Повіяв супрутній крижаний вітер, що пік обличчя й груди. Люди позастуджувалися, а найбільше діти. Теплого одягу вони не мали, бо йшли з півдня. Найстаріші гадали, що це скоро минеться й незабаром знову потепліє. Проте спливав час, а на тепло́ й не бралося. Навпаки, холоднішало й холоднішало. Люди з приємністю почали згадувати той час, коли було те́пло, ба навіть гаряче. Сквар здавався тепер миліший, як холоднеча. Люди півдня, вони не знали, що це наставала зима. Не знав цього й ватажок, що наклав за це головою.
Його, старого ватажка, задушив, покинувши в степу, найближчий охоронець на ім’я Хірт, який об’явився ватажком. Назавтра він сповістив стривожених одноплемінців, що змінює напрям руху на протилежний. Плем’я вертається назад.
Цю звістку люди сприйняли з великим запалом, багато хто згадав, як добре було там, звідки вони прийшли. Хірта, вшановуючи за розум та звагу, поклали нести на руках усю дорогу. Аби він показував правильний шлях. Напрям на щодень він обирав не по Сиріусові, як його попередник, а згідно з новою революційно-народною методологією — як до напряму вітру. Відтепер ішли так, щоб крижаний вітер дув у спину. Це дуже припало до серця людям, змученим холодом. До того ж студений вітер віяв тоді з півночі, й вони простували знайомим шляхом на південь. Їхнім радощам не було стриму…
Правда, невдовзі з’ясувалося, що місцевість трохи різнилася від тої, що була перше. Отже, плем’я трохи збочило. Почалася та сама пустеля, пісок, і холоднеча поки не дошкуляла. Люди знали, що от-от мала б приспіти теплінь, ба навіть спека. Проте спеки не було. Іти ставало дедалі важче, люди й худоба знемагали. А надто коли почалися бархани. Знайшлися такі, що тепер бідкалися: мовляв, не треба було вертатися. Краще б якось призвичаїлися до холоднечі, викопали б нори, неначе бурундуки, абощо. Новий ватажок Хірт був розумніший за попереднього, він запровадив сувору кару за недозволені балачки. Тому, хто висловився криво і сколотив громаду, відрізували язика. Без’язиких виганяли з валки племені в бархани, де вони незабаром гинули в німій мовчанці. Їхніх родичів Хірт становив аж у кінці валки, де назбиралося чимало впосліджених. Ніяких прав, коли порівняти з іншими людьми, впосліджені не мали. А тих, хто схвалював Хіртову політику, становили якнайближче до ватажка. Це ватажкове оточення назвали елітою. Решта племені заздрила еліті, бо та мала багато всяких прав та привілеїв.
Плем’я йшло марудно й довго. Люди в дорозі народжувалися й помирали. А ще боролися за злиденний харч, ковток води і владу — в кожному роду, в тісних лавах еліти, ба навіть поміж упосліджених. Усяка доба народжувала своїх героїв, що ставали начальниками. Їх, як і ватажка, годилося тепер нести на ношах — кого день, кого тиждень, кого від повні до повні. Хірт узагалі ніколи не злазив з оздоблених гірляндами нош, звідки він давав команди, робив зауваги, хвалив найкращих зі своєї численної еліти. Але його ніхто не гудив за це: всі знали, що вгорі вітер віє найбільше і кожний подих цього вітру ловить славний ватажок Хірт. Задля справедливості слід зазначити, що Хірт удосконалив систему визначення маршруту: він почав обирати шлях залежно від напряму й сили вітру, кольору неба, ба навіть характеру власних снів. Осягнути таку складну систему не годен був ніхто, і плем’я нарешті вщасливилося, що трапився такий розумний ватажок.
Проте з його розумом сталося щось непередбачене: плем’я зайшло не туди.
По довгій подорожі, коли валка таки дісталася до вихідного болота, люди не пізнали його: тут усе дуже змінилося. Або це було зовсім інше болото (коли припустити, що Хірт збився з дороги). Хоч спершу цього ніхто й у голові не покладав: їхній ватажок не хибив ніколи. А втім, теплу каламутну воду з болота годі було пити: кілька спраглих дітей, напившись, небавом померли. А головне — тут була сила-силенна бридких водяних щурів, змій і кровожерних страхіть, подібних до крокодилів. Першої ж ночі, коли всі спали, почвари схопили і зжерли шістьох людей з-поміж упосліджених, що їх ватажок розмістив аж коло води. Вранці ті зворохобилися з криками: «Куди нас завели?» На диво, їх підтримали й інші роди. Мудрого, розкоханого на ношах Хірта, зв’язавши, кинули в болото, де його відразу ж роздерла зграя хвостатих крокодилів. Плем’я обрало нового керманича, яким став, може, й не найрозумніший (навіть трохи придуркуватий), проте найсильніший парубок на прізвисько Слон. Він оповістив, що дороги вперед нема, треба вертатися. Ідея, що її заповіли предки, правильна, однак племені забракло волі її справдити, бо геть усі його ватажки були злочинці, ду́рні та зрадники. Відсьогодні все буде інакше, плем’я досягне своєї мети. Одностайні схвальні вигуки додали духу ватажкові Слону, і він заходився лагодити похід. Його, Слонів, рід поставили на чолі колони, а колишній авангард, що складався з Хіртового роду, запхнули аж у хвіст. Тоді посмертно повернули славу першому, сліпому, ватажкові, але його рід лишився на тому самому місці, недалеко від хвоста. Плем’я вишикувалося в довгу нерівну валку — з дітьми й старими, мулами, козами й собаками. Начальницькі ноші потопили в болоті, постановивши додержувати принципу братерства й рівності — усім іти пішки. Слон чимчикував попереду й визначав напрям, угадуючи його по сонцю. Де воно було, туди й треба було прямувати. Слон сказав, що сонце не обдурить. Це було просто і справедливо, будь-коли всяк міг перевірити напрям руху. Всі дуже сподівалися, що племені пощастить.
Вони довго й уперто йшли вперед і за якийсь час натрапили на знайоме кам’янисте плато з колючими кущами, кактусами й жорствою під ногами. Але цю місцину вгадали не всі, а тільки найстаріші. Бо ті, що народилися згодом, тут іще не були й нічого не могли пізнати. Вони лише раділи новим враженням. А старі одно хитали головами й німували. Висловлювати свої думки вони давно вже відучилися.
Далі почалися піски. А за ними — бархани. Іти ставало дедалі важче. Спека робилася нестерпна, проте всі мовчали. Знай собі йшли.
Пізніше спека змінилася на холоднечу, по якій узявся мороз. Змучені люди щораз частіше згадували, як те́пло було їм коло рідного багнистого болота, дарма що в ньому жили крокодили. Крокодили, певно, всіх би не переїли…
Якось уранці, коли замерзло кілька немовлят, натовп розлючених жінок убив ватажка Слона й обрав замість нього без міри голосисту жінку на ім’я Ах. Вона й повела плем’я — звісно ж, назад. Знайомими вже барханами, пісками, кам’янистим плато. До болота з крокодилами та щурами, яких розплодилося до смутку. Нові покоління ще раз упевнилися, що жити тут несила, треба кудись іти. Ватажком настановили юнака, який мало що знав, а пам’ятав ще менше. Він повів плем’я тим самим маршрутом — через плато й пустелю в холоднечу. Все повторювалось, як і перше. Лише ватажки змінювали один одного. Відтоді плем’я й ходить — з кінця в кінець. Піти іншим шляхом воно не може, бо не знає куди. А цей глибоко в’ївся в генну пам’ять поколінь. Досвід невдач і мук нічого не важить, бо кожне покоління все починає наново.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
