Василь Биков
НА ПОВНЮ
Останнього перед повнею надвечір’я до міської брами сходився люд. Ледве в яснавому небі над задимленою наріжною вежею з’являлося блискуче кружало місяця, покликач оповіщав, кого будуть карати.
Цього разу під кару підпадали аж троє тутешніх жінок — усі за перелюб, що його в цьому місті здавна вважали за тяжкий гріх. Високу на зріст, не дуже молоду швачку Кушель належало покарати за те, що її застукали з чужим чоловіком у винограднику. Чоловік сяк-так виправдався перед високим синклітом суддів, а Кушель виправдатися не змогла — мусила відповідати за свій учинок. Присадкувата, крижаста Пава покохала хоч і неодруженого чоловіка, проте він був родом з чужого, ворожого міста. Третьою гріховодою назвали молоденьку, низького коліна Ульрику (її дід і батько щотижня вивозили з міста нечисть). Забувши своє походження, Ульрика прилюбила лицаря дуже значного роду — молодого Любка. Як таке могло статися, не розуміли навіть судді, але той Любко засвідчив, що справді кохає Ульрику. Стомившись судити, синкліт суддів постановив покарати й Ульрику: двадцять разів відшмагати її ременем з волячої шкури по голому дівочому задку.
Злодіїв, шахраїв, убивць і гріховод карали в місті регулярно під час кожної повні. Тож під брамою встановили кам’яну лаву, на яку з доброї волі, уклонившись народові, по черзі лягали засудженці. Люд, з’юрмившись трохи віддалік, уважно споглядав цікаве дійство, стежив за кожним катовим ударом, обговорював, як поводяться покарані, пильнував, щоб усе йшло давнім твердим звичаєм. Тепер люду було особливо багато: жінок у місті карали нечасто, може по одному разу сухої й дощовитої пори року.
Перша на лаву коло брами лягла кощава Кушель. Закотила якнайвище спідницю, і кат, рослий, рукатий чолов’яга в довгому шкуратяному фартусі, поволі, ніби з прихованою насолодою, відважив їй скільки належало ударів. Бив не те щоб з усієї сили, але й не на жарт: з кожним ударом на худому жіночому задкові лишався добрячий басаман. Діставши своє, Кушель неквапом підвелася, сяк-так обсмикала одяг і низько вклонилася трьом суддям, що мовчки стояли коло брами в чорних камізельках, уважно спостерігаючи, як кат виконує їхній присуд. По карі підсудний мусив тричі поцілувати катові руку, мовби дякуючи йому за працю й науку. Кощава Кушель усе зробила легко і вправно, а тоді попід муром пішла між люди.
Далі на лаву лягла Пава, яка стерпіла свою кару не так мужньо, сіпалася після кожного удару; дуже скоро її пухкий зад почервонів, наче присок. Перш ніж уклонитися суддям і поцілувати катові руку, вона мовчки витерла пальцями сльози. Витирала вона їх і тоді, як ішла між юрбу. Люди невдоволено дивилися на таке шалапутство, завважили його й судді. Їм, безперечно, здалося, що причиною тут їхній суддівський недогляд. Коли праця суддів була взірцева, то покарані винуватці тільки вдячно всміхалися.
А з дівчам Ульрикою сталося й зовсім щось неймовірне. Перш ніж лягти на кам’яну лаву, вона тоненьким голоском вигукнула: «Я не винна!» — і судді ззирнулися. Після того, як оголошували присуд, усі зазвичай визнавали свою провину й дякували суддям за високу справедливість. Судді ж бо завжди старалися й чинили тільки так, як велить Закон. На суворість вироку ніхто ніколи не скаржився — це було непорушне правило громадян цього міста.
Ульричину непокору, певна річ, помітив і мовчазний кат, який очевидячки все зрозумів. Його рука знімалася щораз вище, й те, як ремінь ляскав по молодому тілу, було чути навіть позаду юрби. Відваживши дівчині п’ятнадцять ударів, кат, як і годилося, відступив набік. Заливаючись слізьми, вона встала, оправила свої спіднички й не вклонилася суддям. І навіть не поцілувала простягнутої жилавої катової руки. Надсадно хлипаючи в кулачки, вона хапливо попрямувала між люди.
Юрба обурено загула, почулися тихі невдоволені вигуки, злісно верескнуло кілька жінок. Спливло вже багато років, відколи при брамі почали карати грішників, але люди вперше побачили таке неподобство. Від поклонів суддям і поцілунків катової руки були вільні лише ті, кому на цій лаві стинали голови. Проте Ульричина голова лишилася на в’язах, то чому ж це дівча не хоче кланятися статечним, заслуженим, сивочолим суддям? І навіть не цілує натрудженої катової руки, яка лише за сьогодні відважила з півсотні ударів. За що ж така неповага до начальників? Народ не терпів неповаги й шанував звичай.
Вартівники схопили Ульрику й повернули її до брами.
Судді зворушилися і збентежилися. І навіть не відразу збагнули, як треба реагувати на такий непослух. Не подякувати, ба навіть голосити, наче судді її скривдили. Один суддя сказав, що ця Ульрика своєю нечемністю дощенту знищить увесь престиж судової системи. Другий завважив, що від істоти жіночої статі годі сподіватися якоїсь чемності. Третій скрушно визнав, що суд, як видно, припустився помилки: причарувати значного лицаря могла тільки відьма. Тож Ульрику й годилося покарати як відьму. Цебто спалити. Згідно з кодексом, спалені на вогнищі вільні від дяки й поцілунків. Новий вирок дівчині ухвалили одностайно.
Постановили спалити Ульрику за добу, коли знову настане вечір із величезною повнею. Видовище на міському майдані було захопливе й зібрало безліч люду. Вогнище розпалили здоровенне, полум’я стугоніло й шугало аж під небо. Тепер Ульрика не промовила й слова, а це остаточно переконало всіх у справедливості високого присуду.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
