вівторок, 31 грудня 2013 р.

Лариса Геніюш, "Зірвуть літа з окоренка гілля..."

Лариса Геніюш
* * *
Зірвуть літа з окоренка гілля,
і сам окоренок стліє.
Жити по нас буде лиш земля,
яка рік у рік молодіє.
Так чи інак, а ти жменька її —
здання тяжке це й незборне,
тож рано чи пізно в обійми свої
вона нас навіки загорне.
Земле, як мало, йдучи до мети,
я встигла — і вже сутеніє.
Дай мені знов там, де Німан, зрости
з зернини твоєї надії.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

субота, 28 грудня 2013 р.

Іван Переверзін, "Підвівся, глянув у вікно..."

Іван Переверзін
* * *
Підвівся, глянув у вікно,
а там — о Боже мій! — давно
вже вийшов місяць і осяяв:
тайгу, і плесо, і багву —
усе, чим дихаю й живу,
і душу видивом охаяв.
І тиша, наче той кришталь:
гукнеш — і хащувата даль
скалками лун озветься в лісі.
І голосних своїх пісень,
аж поки займеться на день,
пташня співатиме у стрісі.
Перед тобою — неба шир,
де місяць ясний з роєм зір,
перед тобою — ліс гриватий.
Поете, слухай їхній шум:
тебе він сповнить світлих дум —
душа запрагне віршувати.
Чуттям розпалений украй,
ти ні про що не забувай,
усе на світі варте Слова:
і чорні потемки нічні,
й берези сріберні ставні,
й тайгове озеро-підкова.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділя, 15 грудня 2013 р.

Іван Переверзін, "Своя дорога"

Іван Переверзін
СВОЯ ДОРОГА
Я міркував про смерть так часто,
що зовсім занедбав життя —
дорогу ту, яку відкласти
не випада на майбуття.
І я збагнув: відстав од друзів,
прогаяв час щасливий свій…
І серце зчерствіло в притузі,
і зір мов випік суховій.
Де прогріх, там нема споко́ю…
І я, ходи придавши, вмах
зі стежки в затінку виткої
на осіянний вийшов шлях.
І далі йтиму без упину,
забувши сон, як у біду,
аж поки вбачу друзів спини,
аж поки щастя віднайду.
Зажив я злигоднів чимало,
вони журботою мені
і душу, й розум повивали,
навік затьмивши дні ясні.
Вже на камінні збив я ноги,
вже ллється сьомий піт… Дарма!
Я бачу лиш свою дорогу
і знаю: іншої нема!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

субота, 23 листопада 2013 р.

Михась Скобла, "Millennium"

Михась Скобла
MILLENNIUM
Сторіччя уповільнюють свій плин,
Як хмари на гірському перевалі.
Той не з’юніє, хто дійшов сивин.
І дуб не встоїть від ударів сталі.
Перед циганським сонцем на смерку
Доводиться чоло хилити дневі.
Як недоречно в душняву жарку
Палахкотіти Вічному вогневі!
На учту Валтасарову бучну
Щоніч нас кликав бубон безнастанку.
Когось — у тьму тягло, що в нуртину,
Хтось — марив сяйвом сонячного ранку.
Босоніж по шпильках ходив співець.
Скрипаль думливо мандрував по гамах.
Дудар ховав грошину в гаманець —
Ту, що прийняв як ласку з рук поганих.
Хай страдному насниться Божий світ.
Оглухлому — сопілки дивні трелі.
Стріла дороги впреться в небозвід
Шпилем, що височіє на костелі.
Озветься дзвін, проб’є урочий час —
І тут, під небом, на земному вічі,
Назве Вітчизна визволена нас
Поетами двадцятого сторіччя.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 22 листопада 2013 р.

Михась Скобла, "Я віру йняв друзям близьким..."

Михась Скобла
* * *
Я віру йняв друзям близьким,
Не думав про чвари та звади.
Був певен: дружу не будь з ким,
Та кожен,
на жаль,
мене зрадив.
Півсвіту я домом назвав —
Набридли тамтами і чуми —
З мандрівок вертався назад —
Та рідного
вуха
не чули.
У мріях сердечних своїх
(А всім уявилось — грошима…)
Тебе приєднав до святих,
А ти
прогрішила…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 20 листопада 2013 р.

Іван Переверзін, "Сяєво"

Іван Переверзін
СЯЄВО
Сліпучо-срібною поливою
сніги яскрилися навкруг.
Поволі дівою вродливою
ступала ніченька за пруг.
Кохана, де ти? Що з тобою?
Хоч словом, раю мій, озвись!
Та мріла тишею німою
над світом льодовита вись.
А що, як – серце стисло жалем –
ти й справді в вічність одійшла
і ніч тебе опроводжала
в ясному сяєві срібла́?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 14 листопада 2013 р.

Іван Переверзін, "Стенаються нерви, мов струни напнуті..."

Іван Переверзін
* * *
Стенаються нерви, мов струни напнуті,
і серце у грудях так б’ється, що страх.
І хочу, їй-богу, не першим я бути,
але й не останнім здолати б свій шлях!
І тут не завадить мені жодна сила,
бо сам напророчив я плин своїх днів…
Аби ти в розкошах земних не згорділа,
аби я душею в біді не здрібнів.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

вівторок, 12 листопада 2013 р.

Іван Переверзін, "Де сьогодення? Де минувшина?"

Іван Переверзін
* * *
Де сьогодення? Де минувшина?
Душа не знає до пуття,
немов її у нетрі пущено,
звідкіль немає вороття.
Ну, а прийдешність — долі марища,
на них здаватися не слід.
От я і суплюся, мов хмарище,
яке затьмило сонця схід.
Агов!.. Ніхто не озивається,
не вирятовує з біди.
І серце в одхлань уривається,
покрижанівши від нуди.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середа, 16 жовтня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Кумир"

Володимир Некляєв
КУМИР
«На, — він сказав. — Повір — і не помреш.
Мене і рід мій ти переживеш».
І я йому повірив. Навмання,
Мов звір, з його руки злизав дання.
«Не бійся, — він шептав, — не бійся, їж…»
Змертвив мене — і воскресив пізніш.
Відтоді він допитувавсь, чому
Повірив не собі я, а йому?
Хоч світлої, хоч темної доби
Мене він мордував: «А що, якби…»
«Ні! — я кричав. — Ти Богом був моїм!»
І страхом я поймався поряд з ним.
І розпач став між нами, мов стіна.
А згодом він сказав ізнову: «На…»
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 15 жовтня 2013 р.

Михась Скобла, "Душа"

Михась Скобла
ДУША
Чи довго ще від спраги мліти,
П’ючи з порожнього глека,
І жити з латаної свити
Ти будеш, душе пломінка?
Бредеш, минаючи розтоки,
Зорею сяєш цілий вік.
А вслід лунає сміх жорстокий,
Тих, хто на хрест тебе прирік.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 9 жовтня 2013 р.

Михась Скобла, "Вовкулака"

Михась Скобла
ВОВКУЛАКА
Сонний сад зашумів і змовк,
Плющ посох на вогні шипшини.
Вовкулака, людинововк,
Притулився вночі до шиби.
Пуща домом йому була,
Мав і серце він вовче, грізне,
Та, пустившись свого кубла,
До своєї прийшов Вітчизни.
Він тримався, мов справжній звір:
Упійма дичину — і слизне.
А сьогодні забився в двір
І припав до вікна Вітчизни.
Скрізь у селах на всіх собак
Огризався цілком по-вовчи,
І хрестився люд: — Вовкулак!
Хто ж вовчиськові гляне в очі?
А в очах його — людський жах,
А в очах тих нема бажання
Попроситись під теплий дах.
Вибирайтесь на полювання!
Гей, господарю й гостю, йдіть!
Він чекатиме вас у пущі:
Шерсть на карку, мов срібна щіть,
Очі зимні, як смерть, видющі.
Він заплута сліди вкінець,
Від тяжкої втече погоні,
Знайде згубу собі їздець,
І в болоті потонуть коні.
А як стихне переполох,
Він згадає заклин над рання,
І перекидьки шасне в мох,
І зариє там вовче вбрання.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 7 жовтня 2013 р.

Михась Скобла, "Брат"

Михась Скобла
БРАТ
Раз у раз бачу дивний обряд, 
Не дали йому назви ще люди, —
Каже зайда мені: — Я твій брат.
Як настирного збутись приблуди?
Рідняків своїх завжди я рад
Привітати у себе в гостині.
Та приходить чужак: — Я твій брат,
І ми жити в братерстві повинні.
Ми частуємось, хто чим багат, —
Кров і дух нас ріднять, — та до вуха
Знову голос летить: — Я твій брат…
І слова ті, що чув їх стократ,
Невідчепні, як спасівська муха.
Хоч би де, — при пашні, на гульні, —
Я нічусь, як накидача стріну.
Вже за старшого став він мені
І торочить про це без упину.
І кричить уже владно той хват,
За петельки вхопивши в куткові:
Як, мовляв, ти молодший мій брат,
То й коритися мусиш браткові!
Хитроокий напівазіат,
Про братерство своє не змовкає…
І спитати я хочу, як брат:
«Часом, брате, ти звешся не Каїн?»
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 2 жовтня 2013 р.

Михась Скобла, "Дівчина"

Михась Скобла
ДІВЧИНА
Душу геть відгонили вуста —
Хмарка доброчесна ніжнокрила
У сльоту на чорні болота
Відлітати зовсім не хотіла.
В тужній порожнечі серед мли,
Як молитва, чулися ридання.
Замерзали сльози. А коли
Повня залила небес підбання
Дівчина під двері підійшла,
Стомлено постояла на ґанку.
Тільки не вернула вже душа
Ні вночі,
Ні потім на світанку.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 1 жовтня 2013 р.

Іван Переверзін, "Прости мені! Молю, благаю..."

Іван Переверзін
* * *
Прости мені! Молю, благаю…
І ти простиш мені усе.
Єдина пристрасте безкрая,
твій дух життя мені несе.
І я тобі пробачу сповна,
лише на мене подивись.
Яка ж ти чиста й безгріховна
в моїх очах, що вбрали вись!..
Мене не кинеш ти в розпуку,
мій світе я́сний, між темнот.
Ти наче злигоднів науку
пройшла, не збувшися чеснот…
Ти раз у раз мені прощаєш…
А може, каєшся сама?
І все на світі розбираєш,
і лиш любов тебе трима.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

понеділок, 30 вересня 2013 р.

Іван Переверзін, "Спрага"

Іван Переверзін
СПРАГА
Вночі, казали, підуть грози…
Та грози так і не пішли.
Самі небесні краплі-сльози
на землю вдосвіта лягли.
А грім столунням озивався,
аж ціпеніла в жилах кров,
огонь на обрії займався
і гаснув, щоб спахнути знов.
Коли задніло, то посухи
додав нестерпний, лютий сквар,
немов які ворожі духи
зійшли на землю з-понад хмар.
І не було ніде захистя:
ні коло річки, ні в ярку,
і спрагле морщилося листя,
і никнув ряст на травнику.
І ти, не віруючи в Бога,
але під спекою йдучи,
молився пристрасно до нього,
щоб він землі наслав дощі.
Взивав, мов з долею прощався,
взивав, немов себе корив,
і падав ницьма, і спинався,
і реготав, і сльози лив.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділя, 18 серпня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв
* * *
Руїни замку.
Вилюднілий кут.
Кругом шипшини миршаві, похмурі.
Й обличчя жінки на вцілілім мурі —
Коханки короля, що правив тут.
Була вона коханкою чи ні,
Та владаря зясирила красою —
Він звати
наказав її святою
Й увічнити
На кам’яній стіні.
Збитошний був король той, як дитя,
Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…
Давно зотліли владареві кості
Під чахлими шипшинами життя.
Ім’я його забуто в тих краях,
Де збитки він чинив, ходив війною,
Щоб ошуком
І міццю вогняною
В сусідах послух сіяти
І страх…
Та пал блакитний
досі ще не зблід
Очей жіночих! —
Ллється на розлоги…
І сяє смутком
Давньої пожоги
Зухвало-вільний
Полочанський вид.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 16 серпня 2013 р.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш
ЛЕВ
Жаркої гриви з’їживши куделі,
тамуючи над силу злість і рев,
ходив по клітці гордий син пустелі —
невільний лев.
Сталеві ґрати хід його спиняли,
не раз він розтрощити їх хотів —
і зводилася лапа, й опадала,
немов тягар, на плетиво прутів.
У снах свободу бачив і печеру,
левиці роз’ярілої стрибок,
очам роздолля, силу невичерпну,
розпечений під лапами пісок.
І заревів у безгомінь із горя,
країну гір згадавши дорогу,
і скрегіт іклів на ворожім горлі,
і невситиму воленьки жагу.
Аж пуги свист обпік болюче згади —
і гнів угнався в серце шпичаком:
ішов на лева сповнений облади
господар із бичем та маслаком.
Суворим криком, ошуком лестивим
та кісткою спинив він лютий рев
і волі спрагу — і принишк, на диво,
забувши про своє могуття, лев.
Мучителя свого й тепер не стявши,
вхопив маслак і знову стлумив зло,
тимчасом як гієняче виття вже
його пустелю рідну облягло…
Відвіку так тече життя шалене:
як леви мовкнуть, випустивши дух,
з печер виходять пажери-гієни
і вприпуст падлом тішаться навкруг.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 25 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Килина"

Володимир Некляєв
КИЛИНА
В дитинство поринути в гомоні дня —
І миттю згадати, мов стяти билину,
Забаву, що мали ми,
Дітлашня, —
Дражнити стареньку Килину.
— Килино, Килино, хто твоя мати?
— Килинина мати — самісінькі лати.
— А хто, Килино, свекруха твоя?
— Килині свекруха — отруйна змія.
— А хто, Килино, твій чоловік?
— Килинин чоловік — старий черевик.
— Килино, Килино, а хто твої діти?
— Килинині діти — мишва несита.
Недавно було… Та пройшли, пропливли
Літа мої ранками росними…
Дитинство не знає пощади, коли
Нема її в світі дорослому.
«Чаклунка!» —
і сміх над тобою дзвенів,
Дитинство моє!..
Крізь кушир та малину —
Убозтвом, нуждою тяжких своїх днів —
Тебе здоганяла Килина.
В траві спотикалася біля беріз,
Знов бігла, сварившись сачком, розкудлачена…
Ніхто не прощає нам кривди і сліз —
Відплатиться все і відплачеться.
Я кривду невмисну за гріх не беру…
А все ж —
як до рідної хати прилину —
Збентежено в землю свій погляд упру,
Зустрівши стареньку Килину.
Вона вже не вгадує зовсім мене,
Та знов, як на те, мені в пам’яті бачиться…
І чую, бува: скреготливо шепне:
«Відплатиться все і відплачеться!»
Спитаю:
«Килино, невже я тобі
Хоч щось завинив?!»
Та у відповідь — тиша…
За що ж тоді вслід шле прокльони в грозьбі
Й образою дише,
Й образою дише?..
Життя половина… Життя половина…
Старенька Килина… Старенька Килина…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 20 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Небо, неначе магнітове..."

Володимир Некляєв
* * *
Небо, неначе магнітове,
Тягне до горніх висот…
Що ти згубила в тім світові,
Ластівко, іскро, ясо?
Там, попід синню тужавою,
Зір оповивши разки,
Сяють жаркою загравою
Дзьобиком зшиті хмарки.
Чом ти шугаєш кометою
Коло небесного тла,
Швачко моя бистролетая?
Он навіть крильце спекла…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Поет повинен бути з гартом..."

Ригор Крушина
* * *
Поет повинен бути з гартом,
Шукати все нових доріг.
Зректи, як Цезар, та не жартом:
«Прийшов, побачив, переміг!»
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 19 червня 2013 р.

Ригор Крушина, "Німан біжить"

Ригор Крушина
НІМАН БІЖИТЬ
Моє серце в дрімоті дрижить,
Я горю в маячінні:
Десь у далечі Німан біжить,
Все струміння в промінні.
Я лечу. Вісла. Свіслоч. І Случ,
Де вода по коління.
Споминання збивають обруч
Через два покоління…
І малеча мене назива
Вже не дядьком, а дідом,
І в чужинному краї, бува,
За дорослими слідом
У зажуроньці личка збрижить
Через дідові згади.
Десь у далечі Німан біжить,
І стираються звади.
І зринають з минувшини дні,
Як горю в маячінні.
Обіч колій знайомих — вогні.
О, ви, мрії пломінні!..
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 10 червня 2013 р.

Леонід Прончак, "З Богом розмовляю рідним словом..."

Леонід Прончак
З БОГОМ РОЗМОВЛЯЮ РІДНИМ СЛОВОМ…
Клініка в поновленім костелі.
Уночі тривожний крик сови.
Непритомний, хоч іще живий,
З болю я звиваюсь на постелі,
В ліжку, що стоїть на вівтарі.
Янголи співають, чую, зграйно,
Моляться і просять: «Не вмирай-но!» —
Мов у раї, линучи вгорі.
Стріпонуло серденько жалі,
Враз зачувши музику органа…
В засвіти не хочеться, бо рано…
Хочеться ще жити на землі.
Наче провість снив я перед тим,
Маренням обнятий гарячковим:
З Богом розмовляю рідним словом.
От би й до людей звернутись ним…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

неділя, 9 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Воля"

Володимир Некляєв
ВОЛЯ
Здобув у світі волю я таки.
Були дружки,
Кохані, рідняки.
Тепер я більше знаюсь з самотою…
Оце й усе, либонь,
Що з волі маю тої.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

субота, 8 червня 2013 р.

Ригор Крушина, "На маскараді"

Ригор Крушина
НА МАСКАРАДІ
На блуднім балі блазнів
Я друзів не знайду.
Там кіт дверима брязнув
І скрикнув какаду.
І всі фальшиві маски —
Ягниці й віслюки,
Арапи, папуаски,
Русалки, відьмаки —
Принишкли, мов на бомбу,
Зорять, мов на пожар:
— Здається, ти козлом був,
Тепер нема машкар.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 6 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Космос"

Володимир Некляєв
КОСМОС
1
Народжені тут, на землі —
Нащадки небесної висі.
Про це ми в земному кублі
Забули, ще бувши малі,
А зросту дійшли — найнялися
У муляри та ковалі, —
І, звідавши справу землі,
Згадали про спрагу до висі.
2
Проснувшись якось серед ночі,
Згадаєш, що з неба твій рід,
І впнеться в довірливі очі
Холодний стрімкий небозвід.
Й оманлива згадка буття
Поглине твій розум до цяти, —
І вже не ходити дитя
Учитимеш ти, а літати.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 3 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Борги"

Володимир Некляєв
БОРГИ
Життю, що у позику взято,
Сплатив я, здається, борги,
І, наче ріка розіллята,
Вертаю в свої береги.
Ну, досить.
У рідному краї,
Коли ще комусь я і винний,
То тим, хто землицю скопає
Й засипле
мою домовину.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 31 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Рідне"

Володимир Некляєв
РІДНЕ
Весняний перший грім
скотився, мов з гори,
І лунами дуб’я хита відвічне.
Лелеча сторона.
Озера та бори.
І шанці з полином.
Земля велична.
Тут не забуто плач.
І не закуто сміх.
І спів не затиха гуртів пташиних.
Тут дощ не просто дощ.
І сніг не просто сніг.
Це дощ і сніг з небес
моєї Батьківщини.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Велетова гора"

Володимир Некляєв
ВЕЛЕТОВА ГОРА
1
Гримнув він гору в чоло —
Впала надколота:
«Велете, осьде — срібло́
Й розсипи зо́лота».
Мовчки, мов та німина,
Рушив.
Устала
І залишилась вона
Там, де стояла.
2
Згодом назад він ішов,
Гримнув — не впала.
«Що ж ти, — спитала, — знайшов?
Сила — і та вже пропала».
Глянула — темно в очах!
Що то за сила!
«Ти запинила мій шлях…»
3
І відступила.
Доли звільнила.
А він —
Знов на узгір’я.
…Стогін летів навздогін,
Повний зневір’я.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.