Василь Биков
МАЛЕНЬКА ЧЕРВОНА КВІТОЧКА
Він дуже любив народ, і народ дуже любив
його.
Найбільше з того часу як вибухнуло народне
повстання, що його він плекав у своєму серці. Він сам очолив повстанців і здобув
перші перемоги. Повстання було напружене, успіхи змінювалися поразками, але
народ йому вірив і йшов за ним. Він справді не шкодував ані часу, ані сили, ані
праці свого глибокого розуму заради святої справи — звитяги народного
повстання.
Спочатку, як їх було небагато, а ворогів —
удесятеро більше, тільки його воля й непохитна впевненість у перемозі дали
повстанцям моці вистояти в цій нерівній борні. Повстанці витримали все: поразку
під мурами фортеці, утиски, катування у в’язницях, страти, полон, вигнання. Він
не скорився, він завжди казав: «Як буде воля, то буде й перемога! І в наше
віконце засяє сонце». Він закли́кав усіх боротися, не жаліючи нічого: ні людей,
ні життя, ні своїх жінок, ні самих себе. І він не жалів ні себе, ні навіть
дружини з дітьми, що їх замордували в полоні.
Коли ж повстанці здобули славну перемогу й
опанували неприступну фортецю, народ полюбив його без міри. До фортеці, яку він
штурмом брав двадцять днів, його внесли на схрещених списах, покритих
двобарвним стягом патріотів. Там-таки, на подвір’ї фортеці, йому присягла
новостворена гвардія — сотня добірних молодих повстанців. Міська старшина подарувала
йому таріль, повний червінців. Десятеро тамтешніх красунь скинули з нього
високі важкі чоботи й обмили його натомлені ноги. Вони присяглися довіку
справляти йому свою жіночу службу — і в мирі, й у війні. Люди вважали його за
наймудрішого й найсумліннішого мужа, а жінки ще — за найвродливішого й
найшляхетнішого лицаря. До того ж він ніколи не шукав власної вигоди: нічого
свого не мав, удовольнявся з того, що давали. Тоді, як він виголошував промову
на подвір’ї міського катедрального собору, тисячний здвиг народу, затамувавши
віддих, слухав його. Він завжди говорив, наче Бог, не даючи найменшого приводу
взяти під сумнів бодай одне вимовлене слово.
Він заслужено опинився на вершині
всенародної слави й визнання, яких, здавалося, йому не міг відібрати ні Бог, ні
диявол. Люди шанували його не менше від обох.
На жаль, звитяга у фортеці не поклала краю
боротьбі. Гнобителі не втихомирилися. Ті, що пережили штурм, повтікали за
кордон, де їм навіть допомогли. Невеличка перерва у змаганні тривала кілька
місяців. Проте він не гаяв часу. Він міцнив господарство й оборону. День і ніч
люди лагодили фортецю, відбудовували зруйновані вежі, брами та мури. Крім того,
він шліфував військову майстерність, наставляв командирів, призначав на посади
найобдарованіших і найхоробріших. Але й вороги за кордоном не дрімали: створювали альянси,
вербували найманців, узброювали їх, розпалювали ненависть до повстанців. Грошей
вони мали до смутку, військо набрали велике. І от одного погожого дня те
військо підступило до мурів фортеці.
Він закли́кав народ до оборони — і люди
встали всі як один. Почалася облога, що тривала аж до пізньої осені. Попервах
вони якось іще відбивалися, але з часом відбиватися ставало щораз важче.
Вичерпувалися запаси, бракувало води. З нестачею харчів люди сяк-так мирилися,
а от без води була невидержка. Почулися нарікання, мовляв, дехто вживає забагато
води. Що воду в криницях труять шпигуни. І що взагалі страх як багато розвелося
шпигунів, а він їх не викриває. А тут, як на те, пішли штурми — день при дні.
Обложенці боронилися героїчно, відбиваючись із веж і мурів. Вони стріляли з
мущирів і гаківниць, поливали ворожі голови окропом та розтопленою смолою,
жбурляли грецький вогонь. Але вороги не відступали, до того ж їх була
сила-силенна. На четвертий місяць облоги вони оповістили ультиматум — здатися
беззастережно. Тоді він скликав великий синкліт, який одностайно постановив
боротися до перемоги. Він запевнив народ у звитязі — і народ, як перше, повірив
йому.
Боротьба точилася далі, проте сили були
нерівні. Перемога дедалі більше хилилася на ворожий бік. У фортеці вийшли
харчі, а відтак — і порох. Половина оборонців були поранені. На мурах фортеці
билися жінки, діди й навіть підлітки. Всі вірили, що переможуть. Ніхто не мав
на думці здаватися.
Але так сталося, що сил забракло — і вороги
вдерлися до фортеці. Тоді він особисто очолив контрудар — і прорив був
зліквідований. У тій битві його тяжко поранили в обидві ноги, однак він і далі
командував повстанцями. І раз у раз твердив, що вони переможуть. Люди кричали
«ура». Проте вже не всі…
І от коли вороги вчетверте увійшли боєм до
фортеці, то сил уже не було зовсім. Вороги захопили наріжну вежу і там, під
повстанським двобарвним стягом, убили його. Вірним йому жінкам пощастило
винести звідти його тіло й поховати біля катедрального собору. Одна з жінок
хотіла була заподіяти собі смерть на його могилі, але їй не дали. Невдовзі
фортецю опанували вороги.
Народ зазнав нищівної поразки. Більшу
частину повстанців перебили, решту взяли в полон. Бранців закували в кайдани і
спровадили в каменярню. Красунь, які мили йому ноги, продали в турецькі гареми.
Звичайні люди гинули з голоду та хвороб. Навесні в країні спалахнула чума.
Переможці казали людям, що то наслідки
лиходійства їхнього кумира, що він пройдисвіт і антихрист. Якби це було не так,
він не згубив би стільки люду через те, чого несила здобути. Переможців годі
перемогти. Тепер за його авантури мусить заплатити народ, і та плата буде
величезна. Народ боявся і вірив: переможцям не можна не вірити. Згодом люди
зненавиділи свого недавнього ватажка й дивувалися з того, що раніше йому
корилися.
Подейкували, ніби декотрі з тих, що колись
присягли йому на вірність, розкопали були вночі його могилу й викинули з неї
його тіло. Те тіло, пошматувавши, волочили бруком зголоднілі пси…
Аж по кількох роках навесні, ледве
зазеленіла трава, хтось поклав на його колишню могилу маленьку червону
квіточку. І вона довго пролежала там, не в’янучи…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
