пʼятницю, 15 березня 2013 р.

Василь Биков, "Качина зграя"

Василь Биков
КАЧИНА ЗГРАЯ
Невеличка качина зграя лагодилась у вирій.
Над озерами вже запанувала осінь, охололо повітря, віяли навальні північні вітри. Кілька днів поспіль у непривітному захмареному небі курликали прощаючись журавлі — вони вже відлітали туди, де гріло сонце, стояла теплінь і можна було досхочу поживитися. Качина зграя ще там не бувала; молоденькі качки з’явилися на світ цієї весни тут, на озері, за літо підросли посеред осоки та очерету і дбали тільки про те, щоб наїстися. Цього року з харчем була скрута: безперестанку йшов дощ — і вода в озері піднялася так високо, що підтопила прибережні сіножаті. Мул, у якому завжди полюбляли порпатися качки, був тепер глибоко під водою, добувати з нього поживу стало незручно й важко. Та й поживи там дедалі меншало, бо рясні місця позаносило піском з перекопаних екскаваторами берегів. Качки аж до осені почувалися кволими, погано росли й голодували.
Старий качур уже кілька днів відчував якийсь неспокій. Треба було летіти. Водяне птаство підкорялось інстинктові, споконвічній пташиній волі, яка щоосені гнала птахів на південь, рятуючи їх від голоду й холоднечі. Проте молода зграя не знала цього й майже нічого не відчувала. Качки, виснажені літнім недоїданням, і далі перевертались у воді куцими задками догори та нишпорили по дну своїми невтомними дзьобами.
Якось уранці, ледве почало розвиднятися, понад самими хмарами з хуркотом пролетіла качина вервечка — то подалась у вирій інша зграя з сусідньої затоки. Занепокоївшись знову, качур трохи піднявся на воді й тривожно залопотів крильми, прикликаючи до себе свою маленьку зграю. Та жодної качечки поблизу не було. Тоді він хутенько поплив попід очеретом, що тягся на кілька верстов круг озера, і незабаром постеріг усіх. Його качки напрочуд жваво пірнали в каламутну воду, й качур зрозумів: вони знайшли поживу.
Тутешній берег був голий, без трави й кущів. Удалині за крутим пагорбом височіли два закурені димарі, що з них повсякчас клубочився дим. Кругом стояла тиша: пагорб захищав невеличку затоку від холодного північного вітру. Хоч важко уявити собі, що тут було в’їжно. Але, мабуть, це правда. А то б качки не метушилися так, неначе хотіли востаннє наїстися. Качур теж поринув у воду, з навички черкнув дзьобом по мулкому дну й відразу збагнув, звідки тут пожива. У воді, схований під урвистим берегом, стирчав кінець бетонної труби, з якої в озеро текло щось каламутне, але приємне на смак.
Того дня качки туго набили свої во́ла і, ледь ворушачись на воді, купкою заночували неподалік труби в обрідкуватому очереті. Качур з повним во́лом приплив туди останній і, заколисаний жмурами, стомлено задрімав, маючи твердий намір завтра летіти.
Але скоро над озером почало благословлятися на світ, качки навзаводи дмухнули з очерету в затоку. Там вони, мов навіжені, переверталися, пірнаючи по харч. Качур розумів, що летіти з набитими во́лами буде важкувато, проте не міг спинити качиної ненаситі. Та й сам він охоче підживлявся з усіма, думаючи: «Хай наїдяться, а тоді вже він переконає їх знятися в небо». Так гадала, певно, й стара качка-мати, яка підпливла до качура, щось уривчасто крякнула й відразу подалася до зграї. Вона пильнувала й підрослих качечок, але порскі дочки її вже не дуже слухалися. Не те що колись малими…
У такій самій метушні минув і другий день. Качки вприпуст наїлися й ледве допливли ввечері до свого затишного очерету. За ними приплив і качур. Уся невеличка зграя сумирно загойдалася на тихій воді.
Назавтра вранці качур перший виплив з очерету й гучно заляскав крильми, щоб усі зібралися коло нього. Качина зграя відразу ж збудилася, заворушилася, проте до качура підпливло тільки три качечки, решта чкурнула до багатої на харч кручі. На цей непослух він хотів гнівно обуритися, але не зміг: качина мова була м’яка й невигадлива. Качур знову залопотів крильми, прикликаючи до себе качку-матір, яка теж подалася за качками. Вона повернулася й кілька разів крякнула, що качиною мовою значило: «Дай усім поїсти!» Качур дозволив попастися, але тільки до півдня, не довше. Опівдні коло кручі, заляскавши крильми й закрякавши, він дав зрозуміти, що годі живитися, час відлітати у вирій. Здається, на озері лишилася тільки його зграя. Хоч би не припізнитися!
Однак його майже ніхто не послухався, качки й далі пірнали собі, боячись проминути останню нагоду поїсти. І тут качур збагнув, що всі його зусилля марні, до того ж і качка-мати незабаром пристала до неслухів. Тільки найменшенька Сірочка гойдалася коло качура-батька, мовчки поділяючи його клопіт.
Качки зовсім не мали охоти нікуди летіти, їм непогано повелося й тут.
Качур і гадки не мав, що з ними робити, як відраяти їх від тієї небезпечної витівки. Коли вони спізняться, в небі їх може спостигти негода, а то й сніг. Вони згинуть усі, не долетівши до вирію. А як потиснуть морози й замерзне озеро? Тоді вони не матимуть поживи й однаково пропадуть. Коли зграя врешті натопталася й качки облишили пірнати, качур із серцем, голосно крякаючи й ляскаючи крильми по воді, виявив їм свою тривогу. Але йому не повірили: досі ж бо не було холодно. Навпаки, у схованій за пагорбом затоці панував затишок. Та й вода, що її нагріло літнє сонечко, здавалася теплішою за повітря, з неї зовсім не хотілося вилазити. Однак качур знав, що так триватиме недовго й озеро кінець кінцем замерзне. А крига знищить качине плем’я. Але качки зовсім не зважали на його перестороги. Качка-мати різко повела крилом то в один бік, то в другий, а це означало: «Може, замерзне, а може, й ні. Зате тут є пожива».
Так, тут була пожива, яку вже не раз проклинав качур, бо на неї зграя натрапила зовсім невчасно. Тепер ота несподівана сить могла згубити качок. Як і їхня ненажерливість. Качки за кілька днів неабияк обважніли і через туго напхані во́ла мали незграбний вигляд. З такими во́лами важко було навіть злетіти в повітря, не те що подолати довгий і клопітний шлях у теплі краї. Але що міг удіяти качур?
Певна річ, він міг би полетіти сам або з Сірочкою, яка ще слухалася його. Проте він не хотів кидати своєї зграї, цієї жадібної, ненажерливої дурноти, яка й думати не хотіла, що з нею буде. Качур так збентежився, що вже й не поринав у каламутну воду, а тільки кружеляв затокою й ляскав по воді крильми, виявляючи тим свій клопіт і гнів. Але на нього, здається, ніхто вже не звертав уваги.
Якось уранці він помітив, що затрав’янілий пагорб удалині немовби взявся цвіллю — то впав на землю перший іній; у повітрі віяло морозним холодом. Однак вода в затоці, як і перше, була тепла. Над нею скрізь куріла легка, прозора пара, додаючи качкам жвавості. Тоді качур чи не востаннє спробував був вивести качок з затоки в озеро й примусити їх знятися в повітря, але зрозумів, що жодна з них уже не злетить угору, поважчавши з надмірної ситості. А качки і далі собі пірнали, ласуючи харчем. День при дні з ранку до вечора вони туго напихали свої обвислі во́ла. На поживу коло труби не збувало.
Качур був уже немолодий. Три осені поспіль літав він у вирій і щовесни вертався на своє озеро. Тож добре уявляв собі, що вийде з качиного непослуху. Він тільки не знав, як йому поставитися до того. Однак і самому рятуватися було вже запізно. Тоді він востаннє поговорив з качкою-матір’ю: лише вона могла йому щось урадити. Але не схотіла. Мабуть, їй, як звичайно, забракло качиного розуму.
Тим часом на берег ліг перший легкий приморозок. Пагорб забілів снігом і став напрочуд гарний. А затока все курилася теплою духмяною парою. У ній качки почувалися бадьоро й затишно. Якось уранці качка-мати так і сказала качурові: «Дарма турбуєшся. Тут буде не гірш, як у вирії. Тут цивілізація, труба прогодує». «А мороз?» — заперечив їй качур. «А морозу, може, й не буде, — відповіла качка. — Не було ж його влітку…»
Качур розумів, що вона помиляється, але не знав, як упевнити її в цьому. До того ж за нею тягли інші качки. Навіть його люба Сірочка, й та останнім часом дуже погладшала й держалася на воді коло матері. Качур дедалі частіше лишався на самоті й раз у раз починав сумніватися в своїй правді. А може, й не буде ніякого морозу? Нема ж його на півдні, куди птахи летять у вирій.
Але ж то на півдні. А тут була коли й не північ, то щось дуже подібне до неї. Дожидати чогось доброго тут, либонь, марно. Хоч качки, як і люди, завжди сподівалися на краще. А що оте краще — облудна річ, качкам було невтямки.
Якось уночі зробилося дуже холодно, змерзлі птахи насилу дочекалися ранку. А тоді побачили, що клаптики землі серед очерету взялися дивовижною тоненькою кригою. Дехто з качок навіть скуштував її, крига була смачна й швидко танула в дзьобі. Щоб виплисти в затоку, качки легко проламували кригу во́лами й лапками. Нарешті вони дісталися до труби-годівниці. Проте повернутися зграйка вже не встигла: весь очерет за день просто вмерз у кригу. Тоді качка-мати видерлася на крижаний закрайок і перехильцем пошкандибала по ньому. За нею вайлувато побрели й молоді качки: їм кортіло ночувати там, де вони звикли. Качур туди не пішов, зоставшись на вільному плесі в затоці.
Однак і затока помалу вужчала. Мороз дедалі дужче сковував кригою озеро. За кілька днів у затоці лишилася тільки вузенька смужка чистоводу попід берегом. Там цілісінький день і сновигали качки. Щоправда, не всі. Деякі вибиралися на лід і понуро сиділи, ніби чогось чекаючи. Серед них був і качур. Він уже нікого нікуди не кликав, бо куди вже покличеш? Він тільки мовчки картався, що не зміг переконати своєї зграї відлетіти у вирій. Але як було відірвати зголоднілих качок від тривної поживи? І що їм тепер по тій поживі?
Птахи ночували вже в тісній ополонці й одного ранку помітили, що з димарів, які стирчали вдалині з-за вкритого снігом пагорба, не курилося. Качок це не дуже збентежило. Вони занепокоїлися лише тоді, коли відчули, що з бетонної труби у воду нічого не тече. Качки не знали, що то збанкрутував завод, і зливна труба спинилася. Як і все інше на заводі. А вузенька ополонка щораз вужчала. Аж поки мороз міцно скував кригою все озеро.
…Коли ж знову завесніло і стомлені зграї гусей, журавлів та качок почали вертатися з далекого вирію, то в озерній затоці вони нікого не побачили.
Тільки рештки мокрого строкатого пір’я де-не-де гойдалися серед очерету й коло берега. Це все, що лишилося від ситої, але нерозважливої качиної зграї.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.