вівторок, 30 квітня 2013 р.

Михась Скобла, "Бог пішов..."

Михась Скобла
* * *
Бог пішов,
І пера враз чаїні
Синяву збілили водяну.
А душа в безвір’ї й безгомінні —
Чи з такою Бога дожену?
Господи, твої ловлю я кроки,
Береги туманом затина.
Скрізь самі чайки та оболоки,
А під нами зимна нуртина.
Бог ішов, до неба дотикався,
Чи, крім мене, бачив хто коли,
Щоб і він на хвилях спотикався,
Щоб і він блукався серед мли?..
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 29 квітня 2013 р.

Ригор Крушина, "Напровесні"

Ригор Крушина
НАПРОВЕСНІ
По натхнення кроснами доріг
Я піду напровесні за місто.
Мріється мені ясний моріг,
Віє чебрецем у снах пашисто.
Пусто ще кругом, куди не глянь,
Без травиці юної рясної —
Символу достатку й сподівань.
Хмуро прогляда таловиною
Між снігів залежана земля,
Мов іржа руда поверх заліза.
Не стиха ніяк журба моя,
Остюком у вірш вона залізе.
Буде млосно співанці моїй.
А коли мені всміхнуться руна,
Сум проллється мій, і супокій
Ляже в серці на ожилі струни.
Забуяє слово. Піде в друк.
Задзвенить напровесні крилато.
Жайвір буде синій виднокруг
Піснею моєю застилати.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 26 квітня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Римтелі"

Володимир Некляєв
РИМТЕЛІ
Олесю Беляцькому
Коли слухати довго,
Як виють за ґратами вітер зі снігом,
Як дзвенить і дзвенить у кватирці, обмерзнувши, скло,
В думці зринуть варяги з хозарами, і печеніги,
І багато чого, що водою спливло.
Може, зринуть Еллада і Рим
і згадаються римлянки,
Серед них і гетери — в неволі бракує їх так…
Але я пригадав
вовка в лісі зимовім під Римтелями:
Як, людину зачувши, почав вишкірятись хижак!
Не тому, що голодний. Я бачив по череву: ситий.
Він до лігвища йшов — і не був я потрібен йому.
Але дух, що вловив він його,
був не з вовчого світу.
Звір занюхав тюрму.
Може, зрине в думках,
що колись задзвенить тала крига,
Що за ґратами вранці
весняно зацінькає птах
І як шкірився світ на Христа,
і на Мартіна Лютера Кінга,
Й, певна річ, будь на кого, аби духом лю́дським він пах.
Може, зрине…
Але не тому вовк пойнявся злобою…
Скрізь пропахла земля
сім’ям,
сечею,
кров’ю,
ропою, —
Від Еллади і Риму аж до Колими,
Та ніхто і ніщо в цьому світі не пахне тюрмою —
Тільки ми.

Римтелі — невеличке село у Сморгонському районі Гродненської області.
Олесь Беляцький — білоруський громадський діяч і правозахисник, у листопаді 2011 року правозахисна організація «Міжнародна амністія» визнала Олеся Беляцького в’язнем сумління.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 25 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Зимова луна"

Іван Переверзін
ЗИМОВА ЛУНА
Мороз по лісі йде, блукає
Ведмедем сонним спроквола.
Срібло́м на міднім небокраї
Зоря північная пала.
Густою ртуттю річка плине,
Блищать алмазами сніги.
У сиводавнії билини
Туман обкутав береги.
Я зупинюся на узліску,
Гукну щасливо в далину —
І принесе назад вітрисько
Дзвінку, розложисту луну.
І, мов зі щучого веління,
Зачувши відгомін, між віт
Озветься співами пташиння
На цілий ліс, на цілий світ.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 24 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Молодість"

Іван Переверзін
МОЛОДІСТЬ
Рвуть колеса дернину густу,
з ви́ском клапті шпурля навсібіч!
Вороння смоляне на льоту
підіймає стривожений клич.
Може, в милім житті, де пала
наша зірка, неначе вогонь,
спостига хуртовина нас зла?
Ні, за нею мчимо ми вдогонь!
І розбитися сплоха на смерть!..
Ледь кермо я не так поверну,
як шелеснемо в яр шкереберть
чи наскочимо враз на сосну.
Наша вдача і юна, й туга,
нам не личать розгуба і страх.
Тільки кров знову в скроні шуга,
тільки верстви рябіють в очах.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділя, 21 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "І знов між юними листками..."

Іван Переверзін
* * *
І знов між юними листками
в широких кронах навесні
синиць, закоханих без тями,
пісні струмують неземні.
А там, де райдуга строката
єднає давнє і нове,
душа воістину крилата
до золотих надій пливе.
І я так страдно заглядаю
в очей твоїх прегарний рай,
що не збагнеш, чого жадаю
і не розлюбиш, так і знай.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середа, 17 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Надворі квітень. Чисте небо..."

Іван Переверзін
* * *
Надворі квітень. Чисте небо.
Сороки й щурики гуртом
мене напучують, як треба
радіти всім своїм єством.
Мені в надхмар’ї не літати,
хоч так висвічує блакить,
що серце прагне віршувати,
що серце співами дзвенить.
Дзюрчить струмок, блищать віконця,
тепліє вітру течія,
і в надпориві аж до сонця
душа підноситься моя.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділя, 14 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Не варто в світі цім, мій брате..."

Іван Переверзін
* * *
Не варто в світі цім, мій брате,
життю земному докоряти…
Безсмертя сам здобудеш ти,
сягнувши неба висоти.
Дарма, що холод там, і мла,
зате душа ясніш пала.
І скажуть люди: жив поет —
огонь в очах і в серці злет.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

субота, 13 квітня 2013 р.

Ригор Бородулін, "Живу чи лише доганяю свій слід..."

Ригор Бородулін
* * *
Живу
Чи лише доганяю свій слід
Невпинно, нестримно.
Самотній я, наче Світ —
Мій сусід.
Мені та сусідові зимно.
Я тільки те маленьке тепло,
Що скімлить,
Що має вічі,
Його небуттю на поталу дало
Німе невблаганне безвіччя.
Ніколи ніхто
По мені не зітхне.
Труджуся, як предки звеліли.
Могила сира не зігріє мене,
І я не зігрію могили…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 12 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Велике незбурене небо приваблює глибом..."

Іван Переверзін
* * *
Велике незбурене небо
приваблює глибом
і синню густою, що дзвоном от-от залуна.
І серце моє,
розворушене піснею й хлібом,
немов біла чайка, злетить до небесного дна.
Спочине часину яку просто в Бога під боком,
згорнувши на хмарці потомлене крилля своє,
і там, може, навіть приємно засне
ненароком,
немовби в раю,
де розкошами все виграє.
Весь довгий свій вік
я виборюю мрію невпинно,
вона — порятунок у праці моїй нелегкій.
Проте пориваюся в думці
бодай на хвилину
пізнати всією душею
небес упокій.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 11 квітня 2013 р.

Ригор Бородулін, "Жарт"

Ригор Бородулін
ЖАРТ
Просто жах —
Горить криниця,
Величезне вогнище
Аж до неба пломениться,
Гуготить і стогне ще.
Пробі! Ґвалт!
Біда
Страшна.
Вигорить вода
До дна.
Як позбутися
Біди?
Лити в воду
Ще води?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Анатоль Вертинський, "Землянин. Землянка. Чекання..."

Анатоль Вертинський
* * *
Землянин. Землянка. Чекання.
Шукання. Блукання. Час.
Землянка. Землянин. Спіткання.
Вітання. Питання. Відказ.
Землянин. Землянка. Зітхання.
Серцебиття. Забуття.
Землянка. Землянин. Кохання.
Землянин. Землянка. Життя.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середа, 10 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Знов повість пишемо в озлінні..."

Іван Переверзін
* * *
Знов повість пишемо в озлінні…
Чи буде правда в ній, чи лжа…
Хай підвело чиєсь сумління,
хай честь ізрадила чужа!
Зрадій і сяй на всі усюди
кружалом сонця чарівним…
Що більше в світі цім облуди,
то більше віри, може, в нім…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

вівторок, 9 квітня 2013 р.

Ригор Крушина, "Арфа душі"

Ригор Крушина
АРФА ДУШІ
За силу чуттів, за ясний сонцесвіт
Еротику лає сухий пустоцвіт:
— Нікчемна поезія! Спів дикуна
Про те, що ховає фіранка вікна!
Намови міцніють і ладять тюрму.
І люди мовчать, не перечать тому.
Здається, настала безока пора:
Вони зневажають свого пісняра.
А дехто зітхає у спраглій глуші:
— Ти наше відлуння. Ти арфа душі.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 8 квітня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Пиятика"

Володимир Некляєв
ПИЯТИКА
За столом у готельнім покої
Де і дим, і задуха хмільна,
Троє
всиплють по вінця гіркої
І чарки свої вип’ють до дна.
Схаменуться. Закурять сумливо.
Очі в очі бентежно зирнуть.
Пересіє все пам’ять, як мливо —
І вони наливають і п’ють.
Троє — з Мінська, з Городні, з Берестя —
Запізнались допіру, однак
Кожен з них до горілки береться.
А чому?
З дива доброго.
Так.
Бо несила у рідній країні,
Що не дійде ніяк до пуття,
Світом ну́дити днина при днині
Без пиття.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 5 квітня 2013 р.

Василь Биков, "Ослик"

Василь Биков
ОСЛИК
На літньому зоряному небі поміж чорного верховіття кипарисів стояв уповні блискучий місяць. Одсвіт його яскравого проміння вигравав на гребені довгого муру, за яким причаїлося вузьке вбоге обійстя з мандариновими деревцями на схилку й двома-трьома кам’яними хлівцями під ним. Біля рогу одного хлівця, затінений найближчим кипарисом, сидів чоловік. Дарма що надворі була пізня ніч, він не спав і зовсім не стуляв очей. Здавалося, навіть не дихав, а тільки чуйно прислухався до кожного стороннього звуку. Коли тінь від кипариса відступила вбік і місяць злегка торкнувся зарослого чорною щетиною лиця, чоловік, не встаючи, відсунувся в затінок. Він, без сумніву, боявся нічного світла й не хотів, щоб його побачили тут, у цьому обійсті на околиці міста, де він, з усього видно, пересиджував, чогось чекаючи.
Але довкола не було ні душі, ніхто до нього не підходив. Вузька стежка, що бігла за невисоким муром понад кам’янистим, порослим чагарями, рівчаком, була пуста; на обійсті — ані руху людського. Тільки десь у колючому, зів’ялому від денної спеки биллі безперестанку сюрчали цикади, а за будинком коли-не-коли ворушився й пирхав голодний молодий ослик. Ще тоді, як ледве повернуло на вечір, чоловік назбирав долі трав’яних з’їдів і присунув їх ближче до прив’язаної худобини. Та ослик не напався на траву, а лише розгублено подивився на незнайомця й жалібно ревнув: він чекав господаря. Проте господар зник учора вранці, й тепер чоловік думав: «Коли б не сталося чого лихого! Коли б господар не привів сюди тих, кого треба стерегтися!».
Вже не перший місяць він поводився дуже обережно. Тривало це відтоді, як загинула їхня спільна свята справа й вони розтеклися хто куди. Котрі врятувалися від арешту, тюрем і таборів, ті перехопилися через гори і знайшли собі сякий-такий притулок у сусідній, бачилося, демократичній державі, де вони сподівалися ще й на допомогу. Демократії, здається, там не бракувало, але допомагати їм ніхто не поспішався. Вчора, передавшись глухою гірською стежкою через кордон і зійшовши з гір, він повернувся сюди, в цю нещасну країну, на свою рідну землю, що її, попри всі злигодні, й далі любив синівською любов’ю патріота чи, як дехто казав, націоналіста. Хай і так, від переміни назви його вірність країні та її горопашному людові не послабшає. Це він знав напевно.
Хоч заховати ту відданість, очевидно, було важко: деякі обставини свідчили проти його любові. У горах він міг знайти схованку серед заростів і брил, однак у місті її доводилося шукати серед людей. Перший, до кого він прибрів удосвіта, був їхній колишній добрий товариш, старий мудрий гончар, який чимало допомагав їм у боротьбі. Але гончар, сказали, помер своєю смертю, підтятий горем — утратою синів. А просити притулку в заплаканої, знесиленої невістки він не наважився. Зрештою, обсипана дітьми, вона й не дуже охоче запрошувала його, тож він пішов далі. Пам’ятав, що неподалік жив студент, теж їхній товариш, якого він сам затягнув був до руху і зробив непоганим агітатором. Однак йому було відомо, що хворого на сухоти студента, материного одинака, заарештували. Тепер той повільно конав десь на столичному стадіоні поміж тисяч інших — безгрішних зовсім і винних лише в тому, що не схотіли жити під драпіжною владою диктатора. Другий, до кого він постукав тієї ночі, спав у власному ліжкові, однак той не пустив його й на поріг, сказавши, що сам сидить як на ножах — чекає гостей у бронежилетах. То був їхній однодумець, священик, і чоловік подумав: «Може, і правда, може, й чекає». Але йому зробилося кривдно, а головне — займалося на світ, і чоловік не знав, де йому перебути днину.
Поникавши по околиці, він подався до водовоза, що його змалечку знав од своєї колишньої няньки. То був балакучий дід, п’яниця й ледащо. Водовоз охоче взяв з його рук останню банкноту і зник на цілий день. І на цілу ніч, яку чоловік добував оце разом з голодним осликом.
Над ранок, коли повновидий місяць запав за плескатий дах сусіднього будинку, чоловік устав і пішов до хвіртки, що вела в завулок. Тут усе густо вкривала нічна темрява, чорні присадибні кущі добре ховали його на обійсті. Внизу, розкинувшись на узгір’ї, лежало сонне місто; сутінь місячної ночі лагідно повивала криві вулички злиденних передмість, де одна до одної без ладу тулилися садиби з кам’яними, вальковими й лимпачевими хатами. Ніде поблизу не блимало жодного вогника, не світилося жодної лампочки; міські околиці потопали в місячній млі. Тільки далека заграва розливалася ген з-за високоверхих кам’яниць, що бовваніли посеред міста, зовсім заступивши собою величезний президентський палац. Там, коло палацу, стояли ратуша з вежею й світляним годинником, готелі й катедральний собор, за яким у старовинних, недавно перебудованих на сучасний кшталт монастирях містилися поліційні казарми. Ще один монастир на другому краю міста правив за тюрму. То була дуже вигі́дна місцина над річкою, тепер там марнувало свій молодий вік багато його товаришів. А інших, мабуть, нема вже й на світі. І навряд чи хто коли знайде їхні могили: горили ховали своїх жертв так, що не лишалося ні сліду, ні знаку.
Стоячи в сутіні коло поламаної хвіртки, чоловік остаточно постановив собі: він зробить це сьогодні вранці, далі відкладати нема куди. Відклад може стати для нього катастрофою.
На жаль, для цього знову були потрібні люди; безглуздо робити це потай, без людей. Тільки прилюдно, найкраще на майдані. Але не на ринковому — доречніше було б на ратушному. Той майдан він знав ізмалку: туди ходив гуляти з нянькою, потім через нього бігав до школи, яка стояла неподалік. Там-таки він уперше зустрівся зі своїм єдиним, але таким нещасним коханням. А головне — там пережив чимало бентежних хвилин на зборах і мітингах, коли по стількох роках тоталітаризму в країні почала була утверджуватися демократія. Та не утвердилася. А тоді на майдані роїлися тисячі людей з національними прапорами, з портретами колишніх національних героїв, під мегафонні звуки полум’яних промов… Священні слова про демократію, волю і незалежність п’янили дужче, як молоде вино; люди твердо вірили, що це все незабаром настане. Але не настало і, здається, вже не настане. Ті, що злісно назирали за ними з палаців та офісів, зі штабів та казарм, гарячково робили своє діло і дожидали слушного часу.
І таки діждали його. Приспавши пильність демократів, вони несподівано вдалися до хитрощів.
Коли демократія зовсім була сп’яніла від своєї величної перемоги над довголітньою тиранією, ті на політичну авансцену випустили Бульдозера — доти нікому не відомого провінційного політика, що за ним у затінку стояли інші, знані й дуже розумні. Вони мали на думці розчистити Бульдозером шлях до влади й прибрати її до своїх рук. Та виявилося, що Бульдозер був хитріший, як його опікуни. Він з нечуваним цинізмом захопив владу і ні з ким не схотів нею ділитися, все підгорнув під себе. Спочатку розігнав був парламент, а тоді поодинці завдав у тюрму своїх недавніх поплічників; відомого кримінального авторитета настановив на керівника власної безпеки. Цим він збив із пантелику лідерів політичних партій, які попервах наче язики проковтнули, не знаючи на яку ступити. А як отямилися, то було вже запізно: їхні партії визнали за шкідницькі й розпустили. За три місяці Цинічної диктатури від недавньої демократії не стало й сліду. Парламентську опозицію вислали на кам’яний острів у морі, невгамовних студентів з університету переселили за колючий дріт на міському стадіоні, університетські будинки обернули на поліційні казарми. Професори один по одному повтікали за гори, на еміграцію, а хто лишився, той щільніше зачинив віконниці й на люди не з’являвся. Народ причаївся, принишк, охоплений зневірою. Здавалося, знову засинає, щоб не прокидатися ще сто років.
Чоловік не мав певного наміру когось будити, а надто народ. Він розумів, що не годен був цього зробити. Але його невситима душа жадала протесту проти історичної недоладності, яку він убачав у ґвалтовній зміні Зеленої демократії на Цинічну диктатуру. І погамувати в собі ту жадобу протесту чоловік не міг, вона була дужча за нього й спонукала його до відчайдушного вчинку. Особливо після того, як за гори дійшли чутки, що декотрі його товариші перекинулися на диктаторську службу; а хтось, покаявшись на еміграції, почав просити дозволу, щоб вернутися на батьківщину. Однак він повернувся потайки, самовільно.
Удосвіта неспокійно затупав був, а тоді пронизливо зарів ослик. Це стурбувало чоловіка, все ж таки він не хотів, щоб його тут помітили. Але й піти звідси чоловік іще не міг: було порано, й самотній перехожий неодмінно впав би комусь в око. Від хвіртки він попрямував до гарби з прив’язаним до неї осликом. Наблизившись до тварини, він ласкаво поплескав її по шиї. Ослик довірливо підступив до чоловіка й потерся об нього стегном. Бідолашний ослик, він теж нудився на самоті, сподіваючись людської ласки й розуміння. Але чоловік не мав чого йому дати і не знав, чим зарадити. Може, слід відв’язати його від гарби й пустити самопас? Надто, коли господар зник надовго. А може, й назовсім? Люди тепер зникали де хочеш і коли хочеш: уночі, зі свого ліжка, на ярмарку, в облавах, на вулицях і в трактирах. Наскакували горили, клацали на руках кайданки — і людина пропадала. Ні суду, ні адвоката…
Стоячи коло ослика, чоловік, одначе, раз у раз поглядав у завулок, що від обійстя збігав униз до ширшої вулиці — чи не з’явиться там хто? Йому були потрібні люди, поміж яких міг затертися й він. Надворі вже посіріло, проте в завулку було пусто й тихо. Місяць уповні ще й досі світив на небі, дарма що його блиск став не такий яскравий, як уночі; срібне кружало місяця поволі закочувалося за верхівку сусідньої гори. Чоловік сподівався, що врешті таки з’явиться той його нікчема-водовоз і дасть раду бідолашній тварині. Проте спливав час, а господар не вертався.
Ще за яких півгодини зовсім розвидніло. Здалеку і зблизька озвалося місто: загули автомобілі, що їхали до центру, десь поруч залунали жіночі голоси; у ранішньому повітрі над передмістям пролетів табунець прудкокрилих голубів. Від монастиря, що стояв неподалік під горою, долинув приглушений благовіст — до утрені. Той благовіст неначе пробудив чоловіка з його нічного неспокою — здається, його час наставав. На прощання з осликом він трохи полащив був його довірливу шию й обережно взяв на плече невеличкого вузлика, до якого зараз-таки потяг свою морду ослик. Понюхав і невдоволено приснув — не сподобалося. Запах бензину не подобався й чоловікові, але тепер було не до запахів. Літровий бутель з бензином був його найбільший скарб, дорожчий за життя.
У цьому завулку на околиці міста хідників не було, лише курні кривулясті сутки між старими мурами й будинками. Чоловік ішов посередині, як тут ходили всі. На перехресті з ширшою вулицею йому трапився кудлатий вуличний пес, що звернув перед ним з дороги і за якусь мить звів угору очі, здивовано позираючи на зустрічного чоловіка. На ширшій, але такій самій малопривабливій вулиці чоловік спіткав перших перехожих: висока худорлява жінка в чорному несла на плечі кошик із городиною — на ринок. Жінка кинула оком на незнайомця із зарослим обличчям і довгим волоссям, у дуже розношеному, з чужого плеча, светрі. На його стоптаних сандалях лежав давно не рушений шар пилу безкраїх доріг. Але таких, як він, тепер тут можна було здибати на кожній вулиці, тим-то вони майже не привертали до себе уваги. Він чемно вступився з дороги гарбі, що її тягли за собою, впрівши, два мули. Чоловіка з рипучим возиком, накладеним кукурудзяними качанами, пропускати не схотів і якийсь час ішов обіч. Возій-мурин щосили впирався босими ногами в землю і сунув поперед себе свій жалюгідний урожай. Усе — на ринок. О цій ранній порі люди квапилися продати якнайдорожче свій мізерний набуток, вирощений на злиденних присадибних латках, відібраний у сім’ї, у власних дітей. Кожному передусім потрібні були гроші — на прожиття, на хліб і на податки. Безодня диктаторська скарбниця повсякчас потребувала грошей — на військо, на величезну зграю поліцаїв, на безліч диктаторських спецслужб. У країні, наче з води, йшли вгору ціни на хліб, а заразом і розміри податків та інших платежів. І цьому не було ні кінця ні краю. Хто біг на ринок із порожніми кошиками та сумками, той щоранку жахався нових, вищих за вчорашні, цін. Жіночі обличчя відбивали саму скруху, що її завдавав непозбутній клопіт: як за менші гроші купити більше, щоб нагодувати чоловіків і дітей? І розв’язати це складне питання було не під силу жодному математикові, жодній найдосконалішій комп’ютеризованій науці. Бідолашний, нещасний той народ, що опинився в такій смердючій ямі, звідки не було видно ніякого просвітку.
Незабаром чоловік уже повагом ступав серед інших перехожих містян, які що ближче до центру, то більше висипали на міські вулиці й ішли не тільки базарувати. Місто прокидалося, починався звичайний робочий день: відчиняли крамниці, підмітали хідники, куди потім виставляли свої вироби ремісники, ювеліри, гончарі; на вішалках розвішували якийсь одяг. Трохи згодом на вулицях траплялися вже й державні урядовці: вони чванькувато поспішали зміцнювати диктатуру. Туди й сюди вулицею котили автомобілі. Напруження через осторогу, що не покидало його довгі дні й ночі, поволі навіть меншало, він знову опинявся в звичному з дитинства оточенні, від якого був тривалий час відлучений. Добре, що ніхто досі не впізнав його. Зрештою, ніхто уважно й не вдивлявся в його нічим не примітне обличчя. Було трохи дивно, але в тому місті, де він звікував свій вік, знайомці, либонь, перевелися, розбіглися хто куди. Багато хто втік за кордон, дехто збував свої дні за колючим дротом чи в тюрмах. Інші принишкли, мабуть, відчували спізнілу вину проти диктатури, а найбільше — проти Бульдозера. Над містами й селищами цієї країни вдень і вночі кружеляв усеосяжний привид страху, який паралізував волю.
Чоловік був не новак у політиці, а тому й не сподівався своїм учинком збурити народ, підбити його на барикади. «А втім… А втім, якийсь пожиток та й буде», — гадав він, вирушаючи в свою останню путь. Як не тепер, то потім. Якщо про це не напишуть тутешні газети, то підуть чутки; звістку, мабуть, передасть закордонне радіо. Таке ж трапляється не щодня. А в його країні чи не вперше за сто років. І, без сумніву, його вчинок — перший за цієї Цинічної диктатури.
Зібгавшись у тугий клубок, чоловік хапливо поминув розкішний скляний ґанок височезного будинку закордонного банку, де в новісіньких сіро-голубих одностроях, як завжди, товпилися поліцаї. Внизу коло сходів їх чекала строката колона автомобілів із блимавками. А трохи далі, попід металевою огорожею церкви, недовгим рядком сиділи жебраки, що їм не стало місця на церковному подвір’ї. Виснажені життям старечі обличчя; сухорляві руки, простягнені до перехожих; очі, які благуще ловили чужі погляди… Чоловік намагався туди не дивитися, обділити їх однаково не було чим. Одступившись від них на асфальт, він помітив на кам’яному стовпі огорожі велику оповістку з портретами й підписом поліції внизу. Чоловік перебіг її очима й аж стрепенувся, пізнавши в одному з портретів себе. Щоправда, там він був молодший, виголений, з краваткою. «Авжеж, то були злочинці, що їх розшукувала поліція. Але чому оповістка на церкві? Невже й вірні зробилися посіпаками диктатури? — збентежено подумав був чоловік. — А втім, чом би й ні? Церковні ієрархи завзято працювали на неї, либонь, того треба було сподіватися й від парафіян… Здається, поліція обіцяла викажчикам і плату. Тоді й поготів, хто ж зречеться грошей у злиденній країні?»
Бруком повз нього промчало кілька джипів із дулами кулеметів над вітровим склом. У машинах щільно сиділи плечисті горили в зелених, під маскувальними запиналами, шоломах. «Мабуть, куди на облаву чи вже з облави», — без ніякого остраху подумав був він і зараз-таки схаменувся. Йому вже лишалося недовго, його роль самопала наближалася до фіналу. На розі він побачив поворот, далі — коротенька вуличка до ратушного майдану, де незабаром усьому настане край. САМОПАЛ було для нього слово нове, незвичне, не зафіксоване, мабуть, у жодному словникові, новотвір клятого часу; здається, досі в ньому не було потреби. А тепер от така потреба зайшла. Вперше він почув його в радіопередачі про події в далекій північній країні, але швидко забув про нього. І згадав аж тоді, як воно торкнулося вже його на тому, останньому для нього, засіданні комітету. Коли обговорення спинилося саме на такому висновку, постало питання — хто? Всі глибоко замислилися, кожен мав якісь важливі причини. Він таких причин для себе не знайшов. Принаймні плакати по ньому не буде кому, а самому вже не доведеться. Ці обставини все й визначили.
Передчуваючи свою найвирішальнішу мить, чоловік усе-таки занепокоївся. Ще раз налапав у правій кишені бензинову запальничку — запальничка була на місці — хоч би не підвела. Вчора перевіряв її — вона справно палахкотіла слабким синявим вогником. Либонь, стане й слабкого. Бензин був високоякісний, найкращий на тій заправній станції, тож спалахне вмить навіть з маленької іскри. І він покине цей мерзенний світ, грюкнувши дверима. Не заради слави — заради народу. Трохи шкода, що заразом минеться й життя. Та що вдієш? Не він перший, не він, треба сподіватися, й останній.
Він уже майже дійшов до останнього повороту на майдан і навіть зрадів мимохіть, що все складалося добре. Головне, він не зустрів нікого зі своїх знайомих, і це віщувало успіх. Віднедавна він став одинцем, людиною особливого гарту; пора колективізму для нього скінчилася.
Відриваючись від дійсності, він уже настроювався на відповідний до моменту патетичний лад, починав мислити високими категоріями. Що було для нього життя? Насолода? Муки? Певний обов’язок перед людьми? Перед Богом? Ні те, ні те. Насолоди було обмаль, і, коли згадати, то й мук не скільки. Багато хто зазнав тяжчих мук. Інша річ, як до того ставитися. Честь була для нього над усе — і він поставився до того дуже пильно. Його товариші виявили більший лібералізм, а він зостався ревним ригористом. Надто по тому, як загинула Яна. Хто вона була для нього? Не дружина, ба навіть не коханка. Вона була для нього МАДОННА. І от її не стало. Вона згоріла не з любові, а з цинічної несправедливості. Буденну несправедливість вона звикла терпіти цілими роками, зухвало-цинічної не витримала й двох місяців. Коли молодший за неї коханець з демократа-філософа обернувся на керівника диктаторської пропаганди, жити вона не схотіла. Її загибель, напевно, просвітлила чоловіка.
До повороту на майдан було десять ступнів, аж тут перед ним спинилася жінка в чорному і вп’ялася в його лице якимсь несамовито-болючим поглядом. Раптом її очі розширилися й вона закричала:
— А-а-а…
На мить він неначе зів’яв під її безтямним зором і ще більше зіщулився від того німого крику, не відразу вгадавши матір свого студента-сухітника. Він і незчувся, як жінка шулікою накинулася на нього і невеличкою торбинкою на ланцюжку почала бити його по голові, по плечах, по лиці й лементувати:
— Убивця! Убивця! Убивця!..
Розуміючи, що все може піти марно, він пручнувся тікати, вибіг на брук і мало не попав під великі колеса чорного лендровера. Але жінка не відставала від нього і знай кричала, аж люди, скільки їх було довкола, дивилися на них — спереду, ззаду, збоку. Чоловік шарпнувся назад, де, здавалося, було трохи просторіше, і щодуху припустив вулицею. Та, мабуть, зробив фатальну помилку, бо всяк хижак женеться за тим, хто біжить геть. Погналися й за ним…
Так сталося, що інстинкт самоохорони спонукав його тікати — аби відкараскатися від тої божевільної жінки. Коло церкви з широкої вулиці він звернув на вужчу, озирнувся на розі: його переслідували здебільшого чоловіки, але траплялися серед них і жінки. До нього долинав нарізний лемент і крик. Юрба гонителів дедалі густішала, з’являлися нові люди з подвір’їв чи ще звідкись і долучалися до тих, що бігли попереду. За мить його почали вже оточувати попід стінами. Він бачив, що от-от йому буде непереливки. До того ж з-за високих сіток тенісного корту край вулиці вистрибнули двоє у спортивних костюмах і опинилися поперед усіх. Натовп, не відстаючи, біг і біг за ним і, мовби зайця в полі, гнав його на околицю. Всі кричали, галайкотіли, їх ставало дедалі більше, а йому вже забивало дух від цієї навісної гонитви, і він не знав, що робити. Не знав навіть, що думати. Це було несподівано, несправедливо, незбагненно — чому так? Захлинаючись гіркотою з утоми, він шмигнув у розчинені ворота знайомого з дитинства присадкуватого дому з платаном коло ґанку. Знав, що колись там був прохід на сусідню вулицю, може б, там він урятувався від погоні. І ту ж мить зрозумів, що помилився: подвір’я перегородили глухим бетонним муром. Розігнавшись, він стрибнув. Йому навіть пощастило вчепитися руками за черепичний гребінь муру. Він закинув був ногу вгору і, ще не сп’явшись на мур, відчув гострий запах бензину. По біленій стіні поповзли нерівні смердючі патьоки, вузлик одразу полегшав, і чоловік, обм’якнувши, впав на брук попід муром.
Спортивної статури молодики в тенісках схопили його за руки й вивели на подвір’я, куди збіглася юрба переслідувачів. Усі схвильовано галасували, лаялися і навіть сперечалися, але він не слухав. Хтось зірвав з його плеча смердючого, вже непотрібного вузлика. Когось посилали до поліції. Кругом стояв різноголосий гомін. Один задихано розповідав, як побачив був його й не впізнав. А другі запевняли, що як стій кинулися навздогінці, бо відчули: тікає недарма. «Палій! Ох, палій!» — верещала жінка, і він помалу дослуха́вся, силкуючись утямити, що воно сталося. Чому? Чи це випадковість, чи лиха воля, чи його непрощенний прогріх? А може, закономірність, фатальність? Чи… порятунок від самого себе? То що краще? Проте збентежено відчував, що все кепсько. Йому вже давно не випадало нічого кращого. Тільки гірше… «Це не народ, це не народ», — глухо лунали слова розради в його свідомості, і тут-таки виразно чулося: «А хто ж тоді?». Хто ж ці люди, що загнали його в пастку? Вони не прийняли його жертви? Чи він не годився на неї? Схвилювавшись, чоловік нічого не міг розібрати, але, дарма що вскочив у халепу, подумав: «Було б мені відв’язати ослика…»
Якийсь час його про щось питалися, чогось від нього домагалися, однак він нікого не розумів і не слухав. Мовчав він і тоді, коли на подвір’ї з’явилася поліція і купка людей розступилася, пропускаючи до нього двох горил у сизих одностроях. Він і не глянув на їхні лиця: він уже добре знав ті зухвалі лиця і нізащо не хотів їх бачити. А втім, як і лиця з натовпу. Тепер у його очах вони злилися в одну величезну огидну подобу, від якої погрозливо віяло сатанинською злобою. Він навіть мимоволі здивувався, що так довго терпів їх на своєму короткому віку. Може, думка ця була й несправедлива, годилося б відрізнити теперішнє від минулого. Але під ту мить нічого розрізнити він не міг. Щось у його душі зрушилося зі свого звичного місця і назад не ставало…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 4 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Боже мій! Яке це щастя-диво..."

Іван Переверзін
* * *
Боже мій! Яке це щастя-диво —
босоногі згадувать роки, —
милі ті роки, коли правдиво
чудувався, як горять зірки,
скільки ж у річках там риби тої,
а в лісах звіроти та брусниць —
і душею линув крізь завої
в ранішню країну зоряниць!
Анічому вороття немає!
Хай і так, на всяку річ свій час…
Та з дитинства, ніби з джерела, я
досі ще черпаю про запас
і натхненні співи солов’їні,
і скарбів малинових багрянь,
щоб душа аж сяла день при днині
від пречистих слів і сподівань.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середа, 3 квітня 2013 р.

Олексій Дмитрієв, "Журлива конячка"

Олексій Дмитрієв
ЖУРЛИВА КОНЯЧКА
Якось на майдані, де юрмились люди,
Де гамір і сміх розливалися всюди,
Конячку я вгледів самотню: вона
З букетом фіалок стояла сумна.
Вклонившись, шепнув я їй: «Вибачте, пані,
Чом тужно вам так на веселім майдані?
Таж свято тепер, а в святковій красі
Забути годиться про жалощі всі!»
Конячка, журливо зітхнувши, сказала:
«Сьогодні майданом я вперше гуляла.
А в будні я дрова вожу поза ним,
До ночі петляючи шляхом кружним.
Набридло щодня мені з примусу жити —
Купила пальто я розкішне і квіти,
Візок у провулку покинула й от
Спочити прийшла на майдан від турбот.
О, як же салют я побачити хочу!
Але вже помалу береться до ночі…
На жаль, не злітають у небо вогні,
Додому пора повертатись мені.
І знову я буду весь час гарувати,
І вдруге прийду на майдан аж у свято,
А що, як салюту й тоді не діжду?..
Тепер зрозуміли мою ви біду?»
У відповідь я тільки змовчав безсило.
Що врадиш, як лихо сердегу посіло?..
Хотів був піти вже собі я. Аж тут
Спахнув над майданом яскравий салют.
Неначе за злигодні всі в нагороду —
Такого салюту не бачив я зроду.
Щаслива конячка і вся дітвора
Захоплено разом кричали: «Ура!».
Хтось, може, почувши, лукаво всміхнеться.
Ця казка для тих, кому кепсько ведеться,
Для того, хто тягне візок свій щомить, —
Нехай хоч у казці йому пощастить!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 1 квітня 2013 р.

Іван Переверзін, "Дощі розквасили дорогу..."

Іван Переверзін
* * *
Дощі розквасили дорогу,
а грім сурмив, сурмив тривогу,
і звіром вітер завивав…
Але дарма! На ту вершину,
зборовши в серці хуртовину,
зійшли ми твердо, без обав.
Там ні журби нема, ні чвані,
і всі обітниці, там дані,
до крихти сповняться, повір!
І це правдива нагорода
за дух незламний із природи,
за руки ніжні й гострий зір.
І через те, що поруч з нами
ширяв орел під небесами,
збагли ми істину одну:
«Ніщо в долині яв і сни всі,
та як із небом поріднився,
то злюбиш ти і твердь земну».
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.