Володимир Некляєв
КИЛИНА
В дитинство поринути
в гомоні дня —
І миттю згадати,
мов стяти билину,
Забаву, що мали
ми,
Дітлашня, —
Дражнити
стареньку Килину.
— Килино, Килино, хто твоя мати?
— Килинина
мати — самісінькі лати.
— А хто, Килино, свекруха твоя?
— Килині
свекруха — отруйна змія.
— А хто, Килино, твій чоловік?
— Килинин
чоловік — старий черевик.
— Килино, Килино, а хто твої діти?
— Килинині
діти — мишва несита.
Недавно було… Та пройшли, пропливли
Літа мої ранками
росними…
Дитинство не знає
пощади, коли
Нема її в світі
дорослому.
«Чаклунка!» —
і сміх над тобою дзвенів,
Дитинство моє!..
Крізь кушир та
малину —
Убозтвом, нуждою
тяжких своїх днів —
Тебе здоганяла
Килина.
В траві
спотикалася біля беріз,
Знов бігла,
сварившись сачком, розкудлачена…
Ніхто не прощає нам кривди і сліз —
Відплатиться все
і відплачеться.
Я кривду невмисну за гріх не беру…
А все ж —
як до рідної хати прилину —
Збентежено в землю свій погляд упру,
Зустрівши стареньку Килину.
Вона вже не вгадує зовсім мене,
Та знов, як на те,
мені в пам’яті бачиться…
І чую, бува:
скреготливо шепне:
«Відплатиться все
і відплачеться!»
Спитаю:
«Килино, невже я
тобі
Хоч щось
завинив?!»
Та у відповідь — тиша…
За що ж тоді
вслід шле прокльони в грозьбі
Й образою дише,
Й образою дише?..
Життя половина… Життя половина…
Старенька Килина… Старенька Килина…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
