неділя, 18 серпня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв
* * *
Руїни замку.
Вилюднілий кут.
Кругом шипшини миршаві, похмурі.
Й обличчя жінки на вцілілім мурі —
Коханки короля, що правив тут.
Була вона коханкою чи ні,
Та владаря зясирила красою —
Він звати
наказав її святою
Й увічнити
На кам’яній стіні.
Збитошний був король той, як дитя,
Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…
Давно зотліли владареві кості
Під чахлими шипшинами життя.
Ім’я його забуто в тих краях,
Де збитки він чинив, ходив війною,
Щоб ошуком
І міццю вогняною
В сусідах послух сіяти
І страх…
Та пал блакитний
досі ще не зблід
Очей жіночих! —
Ллється на розлоги…
І сяє смутком
Давньої пожоги
Зухвало-вільний
Полочанський вид.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 16 серпня 2013 р.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш
ЛЕВ
Жаркої гриви з’їживши куделі,
тамуючи над силу злість і рев,
ходив по клітці гордий син пустелі —
невільний лев.
Сталеві ґрати хід його спиняли,
не раз він розтрощити їх хотів —
і зводилася лапа, й опадала,
немов тягар, на плетиво прутів.
У снах свободу бачив і печеру,
левиці роз’ярілої стрибок,
очам роздолля, силу невичерпну,
розпечений під лапами пісок.
І заревів у безгомінь із горя,
країну гір згадавши дорогу,
і скрегіт іклів на ворожім горлі,
і невситиму воленьки жагу.
Аж пуги свист обпік болюче згади —
і гнів угнався в серце шпичаком:
ішов на лева сповнений облади
господар із бичем та маслаком.
Суворим криком, ошуком лестивим
та кісткою спинив він лютий рев
і волі спрагу — і принишк, на диво,
забувши про своє могуття, лев.
Мучителя свого й тепер не стявши,
вхопив маслак і знову стлумив зло,
тимчасом як гієняче виття вже
його пустелю рідну облягло…
Відвіку так тече життя шалене:
як леви мовкнуть, випустивши дух,
з печер виходять пажери-гієни
і вприпуст падлом тішаться навкруг.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.