пʼятниця, 5 грудня 2014 р.

Михась Скобла, "Відсіпся поїзд, рушив до столиці..."

Михась Скобла
* * *
Відсіпся поїзд, рушив до столиці,
Пірнув у морок, нібито в тунель.
Допоки спиш, чекає на стільниці
Не скінчений опівніч ритурнель.
Знебула залізниця враз зімліє,
На рейках зблисне місяць, мов тавро.
Тобі ж насниться баба Соломія,
І сонник розшифрує — на добро.
А я, на склі festina lente стерши,
Мчу, як вовкун, по згір’ях і подах,
Невиспані поезії не вперше
Дописую на сиплих поїздах.
На строфи їх, мов доля невблаганна,
Дрібнила путь, коли спинявся рух —
Драбина металево-дерев’яна,
Що стане і зачепить небокруг.
Березник листям приполу заслав їй
І, вмить одбігши, скинув руки ввись.
Досни мій сон у вранішнім Заслав’ї!
Я ніби сон, тебе недодививсь.
І навіть поїзд, їдучи вже згладка,
Хитнеться вайлувато вбік до хат.
Ти спиш в одній з них, наче уніатка,
Між церквою й костелом акурат.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

неділя, 5 жовтня 2014 р.

Михась Скобла, "Квітень по дорозі в Заслав'я"

Михась Скобла
КВІТЕНЬ ПО ДОРОЗІ В ЗАСЛАВ’Я
Дошумує в березах, що в бутлях, вино.
Над болітцем засохне туману стеблина.
Пасажири зорять, як вагонне вікно
Верховини стинає, немов гільйотина.
Сполотнілий, не зможе покинути гай
Залізниці, що швидкостей прагне найдужче.
Хоч себе за корони липучі тягай,
Хоч пручайся — не пустить коріння клятуще.
Наче взимку русалки — волоссям у лід,
Повлипали в надхмар’я берези край колій!
І стоїть, мов в останній зривається літ,
Прикайданений гай у журбі ясночолій.
Гаю мій, найпишніша з весняних окрас,
Жертв даремних, о світлосте ваша, не треба…
А як глянеш угору — потішить нараз
У березових наліпках знічене небо.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

четвер, 17 липня 2014 р.

Осип Мандельштам, "Хай тішать слух величчям часовим..."

Осип Мандельштам
* * *
Хай тішать слух величчям часовим
Квітучих міст імення гордовиті.
У вічності живе не місто Рим,
а височінь людини у всесвітті.
Її посісти квапляться царі,
Благословляють війни ієреї,
І, мов нікчемні покидьки, без неї
Зневаги варті житла й вівтарі.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

середа, 16 липня 2014 р.

Осип Мандельштам, "Все нам чуже в столиці мерзосвітній..."

Осип Мандельштам
* * *
Все нам чуже в столиці мерзосвітній:
Її суха, зачерствіла земля,
І буйний торг на Сухарівці ситній,
І взір страшний розбійного Кремля.
Вона, сліпа, весь світ тримає в шорах.
Мільйони гарб рипучих у далінь
Пустила — і тяжіє на просторах
Її базарів бабська широчінь.
Її пахких церков бучні чарунки —
Що дикий мед між нетрів та боліт,
І небом хмурим розсіва відлунки
Пташиних зграй ряснистий переліт.
Вона в торгівлі — промітна лисиця,
А перед князем — служка боязка.
Тече в сухі рови мутна водиця:
Її здавен удільна мчить ріка.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

четвер, 19 червня 2014 р.

Василь Биков, "Подароване життя"

Василь Биков
ПОДАРОВАНЕ ЖИТТЯ
Деякі випадки в житті мають вагу, що її відчуваєш не відразу, а спроквола, через товщу років, і усвідомлюєш крізь усе життя. Одні, — ті, які спершу видавалися важливими і значущими, — невдовзі втрачають свою значність; другі ж набувають її з плином років. І тільки нечисленні не змінюють своєї імперативної цінності. Про один такий випадок, що трапився, між іншим, понад півсторіччя тому, мені й хочеться розповісти.
Сталося це в минулу війну, взимку 1944 року, в Україні.
У тяжких боях Червоної армії з вермахтом наша дивізія потрапила в скруту, німецькі частини завдали їй потужного контрудару й зайняли кілька сіл у тилу. Над нами нависла загроза оточення, а це, певна річ, була під той час чи не найбільша небезпека . Мене поранили в ногу, і я не міг ходити. Вночі нас, кількох поранених, спробували були вивезти на панцирі танків, але з’ясувалося, що дорогу до тилу заблоковано. У якомусь селі поранених зволокли з танків і перенесли в селянські хати. Танки пішли далі. Пробоєм.
Ми лишилися самі, без захисту й прикриття, в незрозумілих, заплутаних обставинах.
Знеможений від болю й холоднечі, я якимсь дивом видерся на хистке дерев’яне ліжко, де вже хтось лежав. Руки намацали побіч щось мокре, однак я не звернув не це уваги і швидко заснув. Здавалося, тільки-но склепив повіки, як тут-таки й прокинувся, пойнятий раптовою тривогою. Надворі вже світало, займався ранок, звідкись долинали постріли, навіть крики, за вікном хтось полохливо пробіг вулицею. Я підвівся на ліжку, вперше глянувши на того, з ким перебув ніч. І навіть стріпнувся з переляку: то був німецький офіцер. Але він не ворушився, поли його шинелі залила кров. Мабуть, він помер уночі, ще перед тим, як я сюди прийшов. У хаті більше нікого не було, поранені вже розбіглися. Почулося, як за вікном проскакала підвода, а відразу ж за нею в повітрі замигтіли черги хвостатих куль. З другого краю в село заходили німці.
Залишатися в хаті було небезпечно, я мав якось рятуватися, проте одноніж далеко б не втік. Хапаючись руками за лавки та стіни, я пошкутильгав у сінці. Тут стояла сутінь, в одному кутку валялися якісь обрізки дощок, а в другому, коло самісіньких дверей, була обладнана невисока, по коліна, дощана загородка, вщерть насипана картоплею. Я видобув з кобури пістолета й приліг на картоплю. Крізь шпарину прочинених дверей було видно частину засніженого подвір’я і хвіртку з вулиці. Сільська вулиця вже зовсім збезлюділа; здалеку, може, з краю села, доносилися постріли: значить, наші звідси пішли — подумав я. Незабаром тут з’являться німці.
За вікном уже зовсім розвидніло, настав сонячний морозний світанок. Над стріхами підбилося сонце, і обійстя осяяли яскраві промені. Я лежав з пістолетом у руці й чекав. На що тільки чекав і чого сподівався? Чекав, може, на свою загибель? Бо оборонити своє життя з вісьмома набоями в магазині було годі. І я вже приготувався до смерті. Тільки збував час. Чекав.
Зрештою, довго чекати не довелося. Крізь шпарину можна було бачити, як вулицею пробіг гурт німецьких солдатів, вони раз по раз стріляли кудись із гвинтівок. Потім з’явився ще один гурт. Ці йшли спокійніше, про щось гомоніли й не стріляли. Та раптом з цього гурту відрізнився один — високий солдат у куценькій шинелі з автоматом на грудях — і, звернувши в моє обійстя, попрямував до дверей. Я звів курок і наставив пістолета на двері. Німець ступав поспіхом, трохи примружуючи очі під скельцями окулярів у чорній металевій оправі. Його підборіддя було заросле темною щетиною; на голові, насунута козирком на лоба, сиділа зимова шапка. Однією рукою він рвучко відчинив мої двері і зі світлого подвір’я зирнув мені в обличчя. Пістолет мій був націлений йому в груди, палець лежав на гашетці. Щомиті я міг стрелити в нього. Але не стрелив: щось стримало мене від пострілу. Не відчуття небезпеки, не природна потреба самоохорони — десь у глибині свідомості рішучість моя послабла сама собою. Я знову чекав. Німець, щоб вистрелити, мав перехопити на грудях автомат, проте його правиця лежала на клямці дверей. В його погляді за скельцями окулярів не відбилося нічого: ані подиву, ані переляку, і, мабуть, саме це й спинило мене. Засліплений уранішнім сонцем, він мене мовби не помітив, а мені забракло згубної рішучості натиснути на собачку. Це все тривало не більш як секунду, а тоді з вулиці долинув крик: здається, німця гукнули. І, пустивши клямку дверей, він повернувся до мене плечима й пішов за камратами. Я полегко зітхнув. Звісно, радіти було ще зарано, але перша небезпека все ж таки минулася.
На околиці села точився вогневий бій, на вулиці то з’являлися, то зникали розрізнені групи німецьких солдатів, однак на обійстя більше не забігали. Згодом німці й зовсім зникли, село зайняли червоноармійці. Вдень мене доправили до шпиталю.
Крізь усі роки війни я нікому не розповідав про цей випадок: було небезпечно — але й не переставав думати про нього. Все ж таки трохи дивно: зіткнувшись зі зброєю в руках, солдати ворожих армій подарували один одному життя. Хай і мимоволі. Бо якби я застрелив тоді німця, то й мене б неминуче вбили. А може, то Всевишній подарував нам по другому житті. І ось я живу.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятниця, 4 квітня 2014 р.

Ісмаїл Гаспринський, "Крим"

Ісмаїл Гаспринський
КРИМ
Зелений острів. Тут царем величний Чатирдаг.
Сюди — степи, а ген вино пишається в садах.
Потоки з гір струмують скрізь, розкішні, відсвіжні.
Ягнята й вівці йдуть до них повз золото пашні.
А влітку цвіт буя троянд і чути солов’я.
Куди не глянеш — виноград і сонячне нив’я.
Вода й повітря гойні тут — не край, а справжній рай.
Он — давнє місто Карасу, а он — Бахчисарай.
Колись народ наш щасно жив на острові на цім,
Героєм-лицарем тоді був славен кожний дім.
Аж тут біда, журба, гоньба, і плач, і море лжі.
Покинув люд свій рідний кут, прийшли сюди чужі.
Та не забудьте все ж, сини, що Крим — Вітчизна ваша,
Щоб панувати знову в ній, працюйте без межі.
Зелений острів. Тут царем величний Чатирдаг.
Сюди — степи, а ген вино пишається в садах.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

неділя, 9 лютого 2014 р.

Аркадь Кулешов, "Законові тяжіння непідвладні..."

Аркадь Кулешов
* * *
Законові тяжіння непідвладні,
Планетами з віддалених орбіт
Існуємо з тобою, різнорядні,
Як виняток, як світ і антисвіт.
Скажу, моя любове, що ніколи
Не ділимо ми хліба — тільки сіль.
Радієш ти, як я смутний і кволий,
І журишся, коли мина мій біль.
Ти зневажаєш мій сердечний захід
Відмовою, найтяжчою з відмов.
Здається, щойно я зверну на захід,
Як ти на схід повернеш стрімголов.
Проте земля б моя осиротіла
І всесвіт би стемнів, якби, бува,
Ти, вибухнувши, в безвість одлетіла
Нестримно, наче хвиля світлова.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

четвер, 9 січня 2014 р.

Михась Скобла, "Коляда"

Михась Скобла
КОЛЯДА
Сніг іде, засипа палісадники,
сплять дощі в хмаринках пухових,
а містечком гуляють колядники:
— Гей, виносьте усе, що в сховах!
За ковбаску
послухайте казку!
Казки мало —
виносьте сало,
щоб душа співала!
Пісні мало —
за присмаки
ми й станцюємо вам з дяки!
Чом господарі тут суворі?
А чи ласощів зовсім нема?
Хай коза пошукає в коморі, —
може, щось уподоба сама!?
Де коза рогом,
там жито стогом.
Де коза носком,
там жито ліском.
Щоб я їв, і пив, і жив там,
де комора завжди з житом,
з неба повня на сніжні згірки
оком зимним у розпачі косить:
вона сяйва в святої зірки
на всю ніч різдвяную просить.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

пʼятниця, 3 січня 2014 р.

Михась Скобла, "Не зжовкли квіти ще у Жовкві..."

Михась Скобла
* * *
Не зжовкли квіти ще у Жовкві,
Безлюдів королівський двір.
Соборна церква там у жовтні
Блакиттю бань манила зір.
Тремтів на вежі стяг од вітру.
І гід розводився про храм.
А чортівня підступна, хитра
Розлуку мислила вже нам.
Та в найвеличнішій Господі
Когось той намір розгнівив.
Я віз тебе сюди, як злодій.
Він мій крадіж благословив.
А на дротах багатосилих —
Шпаки клавірами невлад…
Над Буськом з вирію летіло
Кохання в рідний резерват.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

середа, 1 січня 2014 р.

Ригор Крушина, "Літ сімнадцять спливло по тім..."

Ригор Крушина
* * *
Літ сімнадцять спливло по тім,
Як з тобою були хлопчаками.
Ми любили свій хутір, свій дім,
Свій колодязь, свій гай з хмизняками.
І за сприт батько з шаною нас
Звав не дітьми, а просто — синами.
Він садив нас обабіч не раз
І відверту розмову вів з нами.
— Ну, сини? Як, сини? Маєм лад?
І сиділи ми, випнувши груди:
По одну руку — я, а по другу — мій брат,
Мов дядьки, мов дорослі вже люди.
А тоді у вечірнім смерку
В клуні ми засинали несміло.
Там цвіркун грав на скрипку дзвінку
І гаряче сінце шелестіло.
Літ сімнадцять спливло по тім,
Як жили ми, не знавши печалі.
Що, мій брате, тобі?
На якім
Ти тепер
Біломорськім каналі?..
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.