вівторок, 29 вересня 2015 р.

Іван Науменко, "Учитель креслення"

Іван Науменко
УЧИТЕЛЬ КРЕСЛЕННЯ
Ще перед війною в тій школі, де вчився Кость Квітка, малювання і креслення викладав старомодний учитель Аполлінарій Феоктистович, на прізвисько Циркуль. Цю прикладку Кость приклав своєму вчителеві, скоро тільки перейшов до шостого класу, і вона прижилася.
Високий, худорлявий, у чорному, ще царських часів, сурдуті, Аполлінарій Феоктистович зовні навіть виправдував дане йому наймення. Проте менш за все цього обтягнутого чорним сукном чоловіка можна було назвати сухим і черствим. Він був старомодний, трохи гоноровитий, але тільки не сухий.
На своєму предметі Аполлінарій Феоктистович знався добре, однак був надто м’якосердий, і ця його м’якосердість не йшла на користь навчанню. Школярі знали, що перед революцією їхній учитель викладав у гімназії латину. І хоч аніякої цікавості до латини шестикласники, звісно ж, не виявляли, проте на уроках Аполлінарія Феоктистовича зчаста лунала ця мертва, але гарна мова.
Шанувальника латини найчастіше вдавав з себе Кость. Можливо, йому подобалася зворушеність старого вчителя, що, хвилюючись, вимовляв незрозумілі дзвінкі слова, а може, ним керувало звичайнісіньке самолюбство, та Кость частіше за інших пускався на свідому провокацію. Якщо хтось не накреслив рисунка і прочував свій неминучий провал, його незмінним рятівником ставав Кость.
Коли Аполлінарій Феоктистович заходив до класу, Кость, який сидів на першій парті, натягав на себе маску мрійливості й задуманості. Учитель ще тільки розгортав класний журнал, а хлопець уже підносив руку.
— Я слухаю тебе, Квітко, — дозволяв учитель висловитися.
— Аполлінарію Феоктистовичу, як буде по-латинському книжка?
Старий учитель відривав свій погляд від класного журналу, і на його обличчі з’являлась усмішка. Він, певна річ, здогадувався, що не прагненням дізнатися нове латинське слово горів його ще не дорослий опонент. Проте перебороти спокусу й не відповісти на питання Аполлінарій Феоктистович не міг. Той, над ким навис дамоклів меч бути викликаним і йти зі своїми кресленнями до стола, на якийсь час був убезпечений.
— Слова «свобода», «книжка» і «діти» мають у латинській мові близьке звучання, — запалювався старий учитель, — «ліберас», «лібера», «лібрі»… Це ж так легко запам’ятати.
Інтерес шестикласників до мови Овідія та Горація зростав у міру того, як наближалася жадана хвилина порятунку — дзвінок на перерву. Нарешті шкільна сторожиха дренькала старим вищербленим дзвінком, і стрижені шестикласники галасливою юрбою зривалися з місць. Аполлінарій Феоктистович, розгублено всміхаючись, згортав класний журнал, у якому він за весь урок не поставив жодної оцінки…
Учні підростали, ставали старшокласниками, захоплювалися зачісками. У десятому класі меткий і невгамовний Кость уже не дозволяв собі користатися зі слабості старого вчителя. У ставленні класу до Аполлінарія Феоктистовича з’явилося щось нове. Це нове, мабуть, можна було назвати затаєною, прихованою десь у глибині юнацьких душ повагою до свого вчителя. Молодість таки оцінила велику, незмінну любов і відданість Аполлінарія Феоктистовича латині — предметові, що його давно можна було вже забути…
Цю повагу класу відчував і сам учитель, хоч зовні, здавалось, вона ні в чому не виявлялася. Якщо комусь із десятикласників удавалося накреслити справний рисунок, Аполлінарій Феоктистович ставив умільцеві п’ятірку, згортав журнал і, суворий, серйозний, підводився над класом.
— Вам треба думати не тільки про ці рисунки, — твердив він. — Час уже кожному з вас накреслити собі рисунок усього майбутнього життя. Проте в цьому вам краще за мене допоможе Овідій…
Аполлінарій Феоктистович заходився читати Овідія. Його голос був слабкий, приглушений, він тремтів і зривався, але старого вчителя слухали, затамувавши дух. Ніхто не розумів слів латинського вірша, який пережив багато віків, однак усі, здається, відчували могутнє, окрилене почуття, заховане в далеких урочистих метрах.
— Овідій любив свою землю, як тільки може любити її великий син своєї Вітчизни, — запалювався старий учитель. — Тож його слово житиме доти, доки людина пануватиме на землі. Тирани змусили поета покинути рідний край. Він жив коло берегів нашого Чорного моря, що звалося тоді Понтом Евксинським…
Аполлінарій Феоктистович завжди перекладав Овідія пишномовно, в піднесеному, врочистому стилі. Але тепер десятому класові це подобалося.
Кость потай від своїх друзів ходив до районної бібліотеки й просив Овідія. Овідія в бібліотеці не було.
Бібліотекарка дивувалася:
— Нащо він здався вам, той Овідій? Уже з десяток школярів його просили. За програмою його ж не вивчають?..
Уряди-годи класові вдавалося втягти Аполлінарія Феоктистовича в розмову, далеку від його улюбленої латини. Він не був великий мастак відповідати на питання юнаків та дівчат, які за кілька місяців мали намір піти в новий, невідомий і цікавий для них світ.
— Ми з вами, юні друзі, люди різних епох, — зазвичай твердив старий учитель. — Мої життєві принципи не для вас. Ви маєте щось нове, чого не знало моє покоління. Мені вже важко здогнати вас і навіть важко з вами порозумітися. Проте ми всі маємо одну таку річ, яку ніхто не годен відібрати ні у вас, ні в мене. Це наша Батьківщина. Бороніть її честь, несіть її славу вперед. А я вже старий і кволий…
Посеред навчального року Кость Квітка вступив до авіаційного училища. Йому треба було їхати в далеке місто, аж за Волгу. Кость прийшов попрощатися з друзями. Затамувавши дух, дивився десятий клас на Костя, який першим, не дочекавшись атестата, покидав школу й рідне містечко. Того дня після третього уроку всіх відпустили.
Але десятикласники лишилися в школі. Змовившись тайкома, вони склалися по карбованцю й купили Костеві на прощання табакерку зі срібним вічком. Усі знали, що хлопець курить ще з восьмого класу, і тепер це навіть перед очима вчителів не порушувало правил, бо Кость уже забрав свої шкільні документи. Слід було написати якісь слова на вічку табакерки, щоб Кость не забував свого класу і свого містечка. Ці слова якраз і придумував десятий клас, коли до кімнати зайшов Аполлінарій Феоктистович. Він не знав, що його уроку не буде, однак йому швидко все пояснили. Розповіли вчителеві і про подарунок для Костя — табакерку, і про те, що треба щось вигравіювати на срібному вічку…
Отоді й написав Аполлінарій Феоктистович на дошці слова, які всім сподобались і вістрям циркуля з найліпшої класної готовальні були перенесені на вічко Костевої табакерки: «Patriam nostram amare et defendere debemus…»
Ці слова щонайкраще пасували до урочистості моменту, і суть їхня також цілком відповідала намірам десятикласників.
«Вітчизну нашу мусимо любити й боронити», — означали врочисті латинські слова.
Кость ставав чоловіком військовим, тож мусив знати ці слова. Але того дня це латинське речення, написане на дошці, запам’ятав, певно, не тільки він.
Кость поїхав у далеке місто й надіслав звідти лише два листи. І в обох просив переказати палке авіаторське вітання Аполлінарієві Феоктистовичу. Десятий клас закінчив школу без жодного другорічника, і з цієї нагоди мав бути урочистий випускний вечір. Однак вечора того року не було: почалася війна. Атестати випускникам віддали без ніяких церемоній, і ніхто з них не вступив до інституту. Хлопців на третій день війни мобілізували до війська.
До містечка зайшли фашисти. У школі розташовувався тепер якийсь військовий штаб. У перші ж дні німецького панування заарештували місцевого нотаріуса, голову взуттєвої артілі та лісничого. Їх уважали за активістів, тож вони, на думку фашистів, становили серйозну небезпеку для німецької імперії. Аполлінарія Феоктистовича заарештували того ж таки дня за зневагу німецької зброї. Сталося це так. У господині, де квартирувався старий учитель, німецькі вояки реквізували порося. Підсвинок не давався їм до рук, і солдати застрелили його тут-таки, на подвір’ї. Аполлінарій Феоктистович, бувши присутнім під час цієї баталії, назвав вояків грабіжниками. Його як злісного більшовицького агітатора відвели в штаб на допит до офіцера. Але й там Аполлінарій Феоктистович не зрікся своїх слів.
— Є мудра латинська приказка, що виникла перед тим, як варвари зруйнували Рим, — охоче пояснив він офіцерові. — «Aquila non captat muscas…» — «Орли не ловлять мух». У ваших солдатів на шапках — орли, проте вони скидаються на лютих гієн.
Це були останні слова, що їх вимовив старий учитель. Його розстріляли разом з нотаріусом, головою взуттєвої артілі та лісничим у березнику за містечком. Людям заявили, що вбиті були комуністами й партизанами…
А на третій рік війни, коли фронт іще стояв під Орлом і Бєлгородом, однієї весняної зоряної ночі над поліським містечком, де хазяйнували фашисти, довго кружляв літак. Пілот випустив дві освітлювальні ракети і, користаючись із того, що в тутешньому гарнізоні зовсім не було зенітної артилерії, завзято обстрілював залізничну станцію. Він почастував фашистів і двома бомбами, якими зніс водокачку. Тоді вбило чотирьох фашистів і ще кількох поранило. Тижнів зо два по тому пастушата принесли до містечка цікаву знахідку — звичайний гаманець, у якому лежав клаптик шовкової парашутної матерії. На ньому було щось написано чужою мовою і стояв підпис «Кость».
Дівчата, які закінчили десятирічку, прочитали незрозумілий напис. На шовковій матерії були написані слова, що їх колись десятий клас вигравіював на вічку срібної табакерки: «Patriam nostram amare et defendere debemus…» Аж до того дня, коли з містечка вигнали німців, під страшним секретом з уст в уста переходила новина, що німців навесні бомбував Кость Квітка…
Сорок п’ятого року, як точилися вже бої за Берлін, Кость Квітка повернувся до рідного містечка. Мав він три ордени на гімнастерці й порожній правий рукав. Кость потвердив, що це справді він бомбував тоді містечко і скинув свої вимпели. За це бомбування Кость дістав від свого начальства догану, бо відхилився від маршруту… Він привіз із собою й табакерку, яку колись у складку подарував йому десятий клас.
Спершу Кость вів уроки фізкультури в тій самій школі, де викладав креслення й малювання Аполлінарій Феоктистович. Тепер він уже заочно скінчив інститут і викладає фізику. Кажуть, що вчитель з Костя вийшов добрий і учні його люблять. І коли пояснює Кость Архімедів закон, то розповідає не тільки про занурене тіло й витиснену рідину, а й про життя самого Архімеда з Сиракуз, який хоробро боронив своє місто від ворогів.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.