середа, 30 вересня 2015 р.

Іван Науменко, "Жуль Верн"

Іван Науменко
ЖУЛЬ ВЕРН
I
Люблю фантазію й таємничість. Від самого малечку. Кожний шибеник, коли йому мине п’ята весна, хоче, щоб світ ходив догори ногами. А незвичайне починає вабити зі сповитка. У правдивості сказаного можуть легко пересвідчитися сьогоднішні батьки. Лежить собі, наприклад, у колисці синьоока людина, яка прожила весну, літо, осінь і ще зовсім не знає, що таке зима. Підійди до неї звично, повітайся, назви на ім’я — ніякого враження.
А надми щоки, виряч очі, прицмокни на додачу язиком — і побачиш захоплення синьоокої істоти…
Потяг до виняткового, дивовижного, певно, в самій природі людській. Та сама людина, коли їй набіжить три роки, вважає за найбільше щастя, якщо батько змінить сумну вертикальну позу і способами пересування вподібниться до своїх далеких предків. Син тоді поповзе за ним хоч на край світу. Він забуде про цукерку, яку цілу годину канючив перед тим, забуде навіть про дерев’яного коня, що ірже, стоячи на своїх дерев’яних колесах. Хіба часто таке трапляється, щоб знайомий, звичайний батько разом з ним подався на всіх чотирьох досліджувати найпотаємніші закутки хати? Можна, зрештою, й осідлати батька — тоді він умить зробиться конем і мчатиме з кутка в куток, досить тільки добряче піддати йому острогами…
А коли синові вийде сім років, то чим заміниш йому казку? Не конче пам’ятати, як записано її в Афанасьєва чи в нерозлучних братів Грімм. Просто плети собі нісенітниці про вовків, бабу-ягу, простакуватого Іванка, якому щастя само пливе до рук. Головне, щоб кінець нехутко був. Округлені синові вічка й не змигнуть, і що спритніше снуватиме язик незвичайні пригоди, то частіше й глибше зітхатиме гороб’ячими грудьми заворожена істота.
Таємниче — вабить. Нестримно хочеться зазирнути за запону невідомості, докопатися до самісінької суті речей. Мабуть, тому в сина довго не залежуються іграшки. Купиш найновішої марки автомобіля, що ото як накрутиш його ключем, то може їхати по хаті туди-сюди, скільки забажаєш, а за день він уже лежить розібраний і зовсім нецікавий синові. Бо цікавість уже задоволено. Син хотів глянути, що всередині. Він мав надію побачити прихованого маленького чоловічка, який крутить оті всі гвинтики й коліщатка, а виявилося, що там звичайнісінька пружинка. Череп’яний песик, що може сюрчати, коли дмухаєш йому в дірочку, живе ще менше за автомобіль. Син, насюрчавшись, надвечір розбиває його молотком і мало не плаче з відчаю: він сподівався якогось дива, а всередині сама порожнеча…
II
У дитинстві я був хворовитий і дуже боявся холоду. Це давало повну перевагу наді мною моєму сусідові — червонощокому моцакові Кирилу, який гасав узимку в розхристаному кожушку, а засапавшись, угамовував спрагу крижиною. Він гриз кригу, мов цукор, а я ловив дрижаки. Мені здавалося, що Кирило захворіє. Однак ніяка хвороба його не брала. Він ганяв по замерзлій річечці на своїх дерев’яниках від ранку до вечора і, мабуть, міг би там і ночувати.
Але повертатися надвечір додому Кирила змушувало кілька причин. По-перше, треба було підживитися. Хоч яка смачна була синява крига зі сріблястими вічками застиглих у ній бульок, проте без картоплі Кирилів живіт нив і бурчав, а ноги починали терпнути. До того ж Кирило ще побоювався матері. Вона гостро шпетила його за черевики. Пари черевиків на зиму Кирилові, звісно ж, не вистачало, і через це в хлопця щовечора були суперечки з ненькою.
Якось мати сховала черевики, і тоді Кирило вилетів на лід босий. Він ковзався на своїх червоних, наче в гусака, лапах, може, цілу годину, а вся вулиця, роззявивши рота, чудувалася з того ще не баченого видовища. Між іншим, Кирило й після свого босого ковзання по льоду не захворів.
На науку Кирило не дуже налягав і уроки вчив почасти, тож завжди мав багато вільного часу й порядкував ним, як хотів.
Я щиро заздрив Кирилові, надто його здоров’ю. А в очах свого сусіда я був неповноцінним, і він, не церемонячись, завжди мені про це нагадував. Його слова й насміхи, певна річ, ображали мене, але проти сили не попреш.
— Таких, як ти, мені треба п’ятьох на одного, — вихвалявся сусід. — Я можу тебе однією рукою об землю торохнути.
Він не брехав, той червонощокий моцак Кирило…
Іноді, коли ми каталися на річці, Кирило викликав мене на змагання. Він давав мені відбігти від нього метрів на п’ятсот, а потім неодмінно наздоганяв. Кирило мчав на своїх дерев’яниках, ніби вихор, і, настигнувши мене, реготався на все горло. Я ж намагався в такі миті кудись відвернутися, щоб ніхто не бачив мого сорому.
III
Зарозуміла Кирилова погорда змусила мене шукати нових друзів. І я знайшов їх — книжки. Перша, що потрапила мені до рук, мала назву «Казки і правда про небо». Казки про небо не здивували. Їх удосталь розказував дід, сивий, сухорлявий, вічно чимось заклопотаний. Він любив розважати про Бога, який живе на небі, про райські кущі, куди по смерті потраплять люди святого життя, і про пекло, приготоване для грішників. Дідові казки нічим не відрізнялися від тих, що їх я прочитав у книжці.
— Народжується на світ людина, — казав дід, — у небі займається зірочка, помирає — зірочка падає. Зірочка немовби свічка. Скільки на небі зір, стільки на світі людей. Хто під якою планидою народився, той так свій вік і звікує. На все воля Божа. Без Бога навіть волосина з голови не впаде.
— А ти, діду, свою зірочку знаєш?
— Ніхто, крім Бога, цього не може знати.
— То ти, діду, як помиратимеш, скажи мені. Я вибіжу надвір і подивлюсь, як падатиме твоя зоря.
— Смерть, онучку, не каже, коли прийде.
На ту пору, як мені до рук потрапила книжка про небо, діда вже не було. Помер він у лісі, восени, поїхавши по дрова. Схарапуджений кінь, випручавшись із голобель, примчав у двір без господаря. Ніч була темна, хмари заволокли все небо, на ньому не виблискувало жодної зорі…
Перше почуття, що обняло мене після книжки про небо, — жаль за дідом. Він помер, і байдужісінько до нього й небу, й зорям. Нікуди не полетить його душа. Мертві не літають…
І ще був захват, змішаний з острахом. Яке велике небо! Хто й коли перелічить зорі, розсипані у Всесвіті? Хто з людей ступить першим на берег далекої планети? Небо, безкрає небо… Як у це повірити і як з цим погодитися?..
IV
Ніч. Зима. У хаті всі сплять. Я відвоював собі піч. Тепер уже не тому, що повсякчас мерзну. Просто на печі легше маскуватися. Лампа з прикрученим ґнотом стоїть коло самої шиї комина, і тому в хату падає лише вузенька смужка світла. Розмірено цокають на стіні дзиґарі, але з печі не побачиш, котра година. То й добре, що не побачиш. Нехай спиниться час, нехай забудуть про свій обов’язок півні, нехай не цідиться крізь замерзлі шибки синє зимове світання! Я читаю…
Засмальцьований томик Жуля Верна, додаток до старої «Ниви», мені дали тільки на одну ніч. Завтра книжку читатиме інший. Не скінчиш за ніч — ремствуй на себе. Охочих багато, а книжка рідкісна, в бібліотеці її не візьмеш.
У комині виє та стогне вітер, і це найкращий акомпанемент до читання. У книжці також шаленіє океан, розлючені хвилі от-от перекинуть зв’язаний на швидку руку з потрощених щогл пліт, на якому хоробрі мандрівці. Проте люди пливуть. Їх веде в небачений світ якась нестримна жадоба нового, незнаного, неописаного. Он уже мріють у синьому тумані невиразні обриси далекого берега. Що це? Острів, материк чи, може, просто міраж знесилених голодом і спрагою людей?
Страшно перегорнути сторінку. А що, як там знову розчарування й нові сотні миль по солоних безжальних хвилях, без питва, без харчу?
— Ти ще не спиш? Негайно загаси лампу! Вже другі півні проспівали, а він ніяк не начитається. Зсох, зчорнів від цих книжок…
Це мати. Вона книжок не читає. Вона не знає радощів, що їх дарують книжки. Її головний клопіт — щоб ми, діти, були ситі, вдягнені, здорові…
— Я зараз, мамо. Лишилося тільки дві сторінки. Ти спи, а я зараз…
Цокають на стіні дзиґарі, стугонить у комині вітер, на розлізлому повстякові розлігся старий смугастий, мов тигр, кіт і ледь чутно співає собі муркотливу колискову вічно холодним носом. Інколи він здригається, дере пазурами повсть і ворушить вухами. Котові, либонь, сняться миші. А взагалі кіт до мишей давно байдужий, він недочуває й недобачає, і вони, знаючи про ці старечі котові слабості, анітрохи його не бояться. На жердині висять вінки цибулі. У скупому світлі, яке падає від лампи, вони здаються гронами якихось чудернацьких заморських рослин.
За одну ніч можна прожити кілька життів. І вони западуть у душу відлунням своїх радощів і бід, своїх злетів і спадів. Синявий зимовий ранок заглядає у вікно, і я прощаюся з героями Жуля Верна. Я люблю їх, неспокійних безсрібників, шаную їхній допитливий розум і добре серце. Вони відкрили новий острів, і їхнього тріумфу мені вистачить на те, щоб, поспавши яку годину, прокинутися бадьорим та веселим.
V
Завдяки Жулеві Верну я рано почав мандрувати світом. Без кораблів, без поїздів, без витривалих мулів. Маючи саму фантазію. Після кожної книжки Жуля Верна я йшов тими самими стежками, що і його герої. Це було неважко і вдавалося будь-де й будь-коли. Звичайна, тисячу разів бачена і звідана сільська вулиця могла зробитися новою й незнайомою. Досить було тільки вихопитися з плину повсякденного життя. Рідні бори та березники — як до потреби — могли обернутися на тропічні хащі чи сибірську тайгу. Невеличка, напівзаросла осокою й татарським зіллям річечка Змійка, що в’юнилася лугом за городами, ставала то блакитним Нілом, то бурхливою гірською річкою.
Це було чудово — мандрувати світом. Зникало все дріб’язкове, буденне, душа повнилася тріумфом відкриття, самовідданістю подвигу. Під час тих мандрівок забувалися всі образи та чвари, і я почувався наймогутнішим володарем, який роздає людям тільки радість і щастя.
Згодом з’явилися живі чарівники, які провели мене по світі з компасом та картою і змусили пильно придивитися до того, що лежить під ногами.
Географію в п’ятому й шостому класах викладав Антін Антонович Струк — присадкуватий, чорноволосий чоловік з карлючкуватим, наче в турка, носом. Його незвичайність упала в око на першому ж уроці.
Географ квапливо зайшов до класу, жбурнув на стіл туго напакованого жовтого портфеля й, узявшись у боки, орлячим поглядом обвів принишклі ряди п’ятикласників.
— Кагти, — загадав він страшенно гаркавим голосом. — Геоггафія — наука точна…
Чергові кинулися по карти.
І відразу почалося щось подібне до магії. Антін Антонович не повертався обличчям до карти. Він стояв до неї плечима. Але його указка, ніби розумна жива істота, надзвичайно точно опускалася на гірські пасма, пливла річищами від джерел до гирла, повторюючи всі звивини й відзначаючи пороги та мілини.
Згодом з’ясувалося, що Антін Антонович усюди був і все бачив. Він ніколи не казав про це навпростець. Однак це розумілося само собою.
— Ми йдемо Сахарою, — повідав географ. — Води треба взяти не менш ніж на п’ять діб, щоб дійти до найближчої оази. На голові в нас коркові шоломи, інакше ми не пройдемо й половини шляху — загинемо від сонячного удару. Температура — п’ятдесят шість за Цельсієм. Під ногами — гарячий, мов присок, пісок. Покладіть туди яйце, і за півгодини воно спечеться. Не треба ні вогню, ні окропу. На сотні кілометрів довкола нас — мертва сіра пустеля. Пісок, пісок і пісок. Завважте, він містить багато сірки, проте її тут не видобувають. Рослинності майже нема, хіба що коли-не-коли біля підніжжя бархана побачиш колючі кущики тої самої породи, що й наш каракумський саксаул. Пробіжить ящірка, можна наткнутися на маленьку змійку, схожу на мідянку. Її укус смертельний.
Ми шукаємо в Сахарі нафти, — вів нас далі Антін Антонович. — Нафта тут має бути. Про це свідчать звітрені рештки девону, які трапляються дорогою. Колись тут був квітучий край, були міста й велелюдні сельбища. А ще раніше, мільйони років тому, Сахара була дном океану.
Ми йдемо Сахарою за Антоном Антоновичем місяць, два, три. Шкіра наша зробилася чорна. Ми загартувалися й легше витримуємо страшенну спеку. Слабкі, хворі, певна річ, відстали. Вони повернулися назад…
Я бачив себе серед загартованих. Назад я не відступив би навіть перед загрозою смерті. Ті, що вирушили в мандрівку, що відкривають невідоме, не повинні думати про смерть.
Але були серед нас і слабкі…
— Кириле Бомзелю, — викликав назавтра мого сусіда Антін Антонович. — Покажи-но Сахару і повідай усе, що ти про неї знаєш.
Кирило ліниво підводився з задньої парти, за якою він сидів, і ведмедкувато йшов через весь клас до карти. Карта була німа, і Кирилова указка, шукаючи Сахари, блукала десь просторами Льодовитого океану. Класом повз придушений сміх. Нарешті Кирило спиняв пошуки, опускав кудлату голову й копирсав указкою носок черевика.
— Не можеш знайти Сахари, — силкуючись бути чемним, говорив географ. — Ну, тоді скажи, що ти про неї знаєш…
— У Сахарі гаряче, — починав Кирило і, насуплюючись, примовкав.
Про Сахару він більше нічого не пам’ятав. Стояв байдужий, принишклий і дивився кудись у вікно. Але так легко відчепитися від нетямущого учня географ не міг. Він хотів розпалити в ньому цікавість.
— Може, ти знаєш, що є корисного в Сахарі? — допитувався Антін Антонович.
— Там є змії. Вони дуже кусючі, — відповідав Кирило і тепер уже змовкав остаточно.
Кирило до Сахари не збирався. Світом він разом з нами не мандрував. Це було зрозуміло.
— Сідай, дуже погано, — вже сердито говорив географ. — Це твоя п’ята колиця в чверті. Здається ж, нормальний хлопець: голова, руки, ноги людські, а знань ніяких. За що тебе батько годує хлібом? Що з тебе буде?..
Кирилова нехіть до науки була дрібниця проти тих радощів і захвату, що їх дарував нам кожний урок. Світ був великий, незмірний, розмаїтий. Він був створений для нас. З підземних глибин били гарячі джерела, вони могли оздоровити здорожену людину. Земля приберегла для нас нафту, залізо, вугілля, золото. Їх треба тільки знайти. Земля шанувала тих, хто шукає, хто служить їй. Пересохла Сахара бралася прогодувати все людство — дай їй тільки води! Неспокійний вітер ладен був крутити всі млини й рушії — тільки збудуй їх! Уперті річки могли потекти, куди хочеш — загати їхні річища греблями! Усе у твоїй владі, людино!..
VI
Уроки географії були святом. Але той, хто дає найбільшу радість, може заподіяти й найбільше горе. Я любив Антона Антоновича, для мене він був незвичайний чоловік. Я ставив його вище від інших учителів, а до уроків географії готувався, як до урочистості. Жодного разу не затнувся відповідаючи, і, коли б мене збудили навіть уночі, я перелічив би всі річки, гори та низовини будь-якого континенту. А проте я не був першим учнем у географії. Не на мене звернув увагу Антін Антонович, і не мене хвалив він перед усім класом.
Щасливцем був Андрій Коминський, скорочено — Рій або Комин, як звали його ми. Нічого особливого не помічав я ні в його зовнішності, ні у відповідях, ні навіть у знаннях. Рій, на перший погляд, видавався безтурботним реготуном, якому просто щастило. Траплялося, що він збивався, коли відповідав, міг переплутати назву річки чи гори. Міг навіть не вивчити уроку. Проте Антін Антонович його хвалив і підносив до неба. За що?
Тепер, коли так багато часу минуло від тих днів, важко пригадати всі подробиці. Найімовірніше, географ звернув увагу на нашого однокласника, бо той відчував до всього якусь нестримну й невситиму охоту. Комин і дня не міг прожити без якогось захоплення. Годі було припустити, що його зацікавить завтра. Він міг захопитись якою-небудь дрібницею й докучати нею і нам, і вчителям хоч цілий тиждень.
Коминів батько працював теслярем і зводив нові будинки то в нашому селищі, то в сусідньому радгоспі, то на торфозаводі. Через це Рій не мав постійного місця проживання. Рік чи півтора він жив там, де працював батько, але школи не міняв. Був навіть час узимку, коли Рій приходив на уроки з радгоспу за шість кілометрів.
Може, тому, що Комин більше від нас мандрував околицями, полями й лісами, його розбирала така цікавість. Якось він запитав географа, за скільки може нарости на болоті метр торфу. Антін Антонович не зміг відповісти. Таке з ним трапилося вперше. Він збентежився й пообіцяв розказати про торф іншим разом.
Антін Антонович справдив свою обіцянку за день. Тоді Рій устав з-за парти й голосно повідомив, що болоту, яке зветься Богинський Мох, десять тисяч років. Торф з Богинського Моху, де його копали на паливо, використовували всі, однак ніхто не знав, що він такий вікодавній.
А незабаром Рій приніс до класу зчорніле, тверде, мов камінь, стебло якоїсь рослини. Він видобув його з чотириметрової болотяної глибини й вихвалявся, ніби його знахідці п’ять тисяч років.
Пов’язана з Рієм сторінка життя має такий початок, що про нього не хотілося б і згадувати. Антін Антонович хвалив Рія найбільше, але в класі хлопця не дуже любили. Може, в тому таїлася звичайнісінька заздрість, на яку багато хто відразу піддається, а може, була інша причина. Хай там що, а сам Рій не кривдив нікого. Він любив пореготати, міг когось злегка підштрикнути, проте такі гріхи мав за собою кожний з нас.
Я теж не любив Рія. Мене ставили за приклад багато які вчителі, а той, перед ким я найдужче схилявся й чиєї похвали так прагнув, — Антін Антонович, — обрав своїм героєм зовсім іншого. Часом мене поймала злість на географа. Чому він не помічає, що в Рія сім п’ятниць на тиждень, що той хлопчисько — жевжик і шалапут, який завтра ж забуде географію, коли натрапить на щось цікавіше.
Більше, ніж кого іншого з учителів, я любив Антона Антоновича, і більше, ніж хто інший, він змушував мене страждати…
Рій не входив до нашої спілки, яка обмінювалася рідкісними книжками, і, певна річ, не проковтнув стільки томиків Жуля Верна, скільки ми. Але одного разу до нас дійшла чутка, що саме він має повість того ж таки Жуля Верна, яка зветься «З гармати на Місяць». Ми знали, що така книжка є, проте ніхто з нас навіть не тримав її в руках. Через це зі ще більшою силою спалахнуло бажання заволодіти книжкою. Вона уявлялася найцікавішою з тих, що ми прочитали. З гармати на Місяць! Хіба в такому творі могло оповідатися про звичайні речі?
Рій навідріз відмовився дати книжку. Він не поступався й на йоту, не хотів мінятися, не вірив у найщиріші присягання. Комин знав, з ким має справу. І він не помилявся. Коли йшлося про книжки, спілка не чула ніякого голосу сумління. Аби заволодіти книжкою, а там хоч вовк траву їж!.. Найцікавіші книжки були в нас, і ми їх з рук не пускали…
Верховодили в спілці семикласники. Ті ж, які навчалися в шостому класі, були на правах бідних родичів. Їм книжку давали на одну ніч, а часом їх і зовсім обминали. Ми, шестикласники, зі шкури пнулися, щоб вислужитися…
Викрасти в Рія Жуля Верна доручили мені…
Перший план розбився. Перехопити книжку в когось із тих, кому Рій давав її читати, не вдалося. Комин відчув, що на його Жуля Верна полюють, тож тримав книжку вдома.
Тоді довелося просити допомоги в Кирила. Йому було начхати на Жуля Верна, але він погодився сприятелюватися з Рієм, щоб здобути книжку. Проте з цього теж нічого не вийшло. Кирило тягався на торфозавод, де жив Комин, намагався до нього придобритися, однак Рій йому не вірив.
І все ж Кирило прислужився нам. Він довідався, що молодший Ріїв брат Іван дуже цікавиться вогнепальною зброєю. Він навчався в другому класі, але якраз мав у навчанні невеличку перерву. Іван знайшов динамітний набій, яким підривали пні, і спробував був вивернути ним дуба. Дерева він не повалив, проте свого правого ока позбувся назавжди, бо не вмів як слід користуватися динамітом. Саме тому Іван і не ходив до школи, його око ще не загоїлося.
Було зрозуміло, що з таким хлопцем, як Іван, кашу зварити можна. Він, хоч і зазнав невдачі з динамітом, але не втратив войовничості й страшенно любив стріляти. За порох він міг зробити будь-що.
Недільним травневим ранком ми з Кирилом підійшли до Рієвого двору. Самого Комина вдома не було: це ми знали напевно. Одноокий Іван сидів на верхній поперечці воріт і колихав ногами. Якоїсь розумної причини сидіти о такій ранній порі на воротах, звісно ж, не було, однак не все, що роблять на світі люди, можна назвати розумним.
Ми принесли Іванові восьмуху пороху, і, побачивши його, він аж затремтів від збудження. Анітрохи не вагаючись, він виніс нам книжку Жуля Верна.
VII
Але саме вкрадений Жуль Верн зблизив мене з Рієм.
Назавтра я зайшов до класу, немов справжній переможець. Мені дуже хотілося глянути, як поводитиметься Рій — проситиметься, плакатиме чи мститиме. Я аж палав з нетерплячки чимшвидше зустрітися зі своїм супротивником і, певна річ, побачити його приниженим та знищеним…
Рій не дав мені приводу потішитися. Він нікому не сказав про книжку, і тільки з його похмурого обличчя можна було здогадатися, що він усе знає. Його навмисно зачіпали, підштрикували, проте він мовчав, наче й не було ні книжки, ні полювання на неї, ні торгу з ласим до пороху його братом Іваном. Такого кінця ніхто з нас не сподівався.
Так тривало тиждень, другий, третій. З тими, хто допомагав викрадати Жуля Верна, він розмовляв, як раніше, і в його голосі не було ні погрози, ні злості. Ця Рієва шляхетність трохи спантеличувала.
Усе розв’язалося після пам’ятного випадку. Доведені до сказу Рієвою мовчанкою, ми самі пішли у відкритий наступ. Склавши останній екзамен за шостий клас, — географію, — ми оточили свого супротивника і при його очах заходилися гортати вкраденого Жуля Верна. Рій тримався мужньо. Він, як перше, мовчав. І тільки-но ледь-ледь затремтіла його верхня губа, він відвернувся, щоб не бачили його сліз.
Спілка цього не витримала. Ми мовчки віддали Рієві Жуля Верна і, пригнічені, рушили геть…
А потім я ціле літо ходив на торфозавод купатися. Там була безліч глибоких кар’єрів, заповнених бурою, немовби ячмінна кава, водою. Після такого купання доводилося наново обмиватися в річечці Змійці. Ходив я на торфозавод, звісно ж, не заради того, щоб скупатися. Там жив Рій. І ми таки зійшлися.
Щоб здобути довіру Рія, я перші дні, поки його не зустрів, носив під пахвою Жуля Верна. То була вже моя книжка, в ній оповідалося про подорож кругом світу за вісімдесят днів, і я був упевнений, що Комин її не читав. Здибавши Рія, я перший, без ніяких умов, простяг йому книжку…
І промайнуло те літо золотим танком незабутніх вражень. Рій був чудовий хлопець з відвертою і щирою душею. Своїми захопленнями й радощами він ділився з кожним, хто підходив до нього без каменя в пазусі. Націлені творами Жуля Верна мандрувати по всьому світі, відкривати невідкрите, ми тим часом пустилися в одіссею найближчими околицями. Природа не скривдила рідних місць. Скрізь у лісі можна було натрапити на величезні валуни, порослі сивим мохом. Льодовик приніс їх сюди, зрізавши зі Скандинавських гір. Верстов за вісім від містечка, коло невеличкого залізничного роз’їзду, видобували вапно. А поряд, у вибалочку, оточеному шелюгою й верболозом, било з землі джерело. Його вода була незвичайна, з різким і неприємним запахом. Від неї блякла тамтешня трава. Однак по воду приїздили з довколишніх сіл і брали її бочками ті, хто хворів на гостець та інші невідомі нам недуги.
На болоті іржава вода де-не-де заволікалася веселковими кружалами. Звідкись сюди просочувалася нафта. Рідна земля таїла у своїх надрах безліч скарбів…
Але того пам’ятного літа нас найбільше зворушили птахи. Знайомий цибатий лелека, ракша, ластівка були не тільки нашими, а й африканськими. Боячись холоду, вони на зиму відлітали до берегів Нілу.
Рій припустив, ніби ці всі птахи наші. Бо якщо це не так, то навіщо вони прилітають навесні? В Африці ж цілий рік літо, і птахам нема ніякої розумної потреби марнувати сили на переліт. Просто їх вабить рідна земля, де колись теж цілий рік було гаряче, як в Африці.
Ніде в книжках я так і не натрапив на думку, що її висловив тоді чотирнадцятирічний Рій. А вона й досі видається мені справедливою…
Незабутній спогад тих далеких днів — ночівля в лісі. По гриби до чужого, незнайомого бору ми зважилися піти втрьох — Рій, я та Кирило. День був похмурий, дощовитий, сонце від самого ранку сховалося за важкими сірими хмарами. Ми, певна річ, могли повернутися. Проте нам з Рієм просто кортіло заблукати. Бо нащо ж ми тоді взяли з собою сірників, хліба й сала аж на два дні? Ми змокли до рубця і, звичайно ж, заблукали. І от ніч у лісі, велике вогнище з ялинового гілля й ломаччя, гострі шпички, на яких ми смажимо сало… Над нами — кошлате ялинове шатро, а в просвітах між верховіття — знайомі зорі — короб Великого Воза, Полярна, сузір’я Оріона, нескінченний Чумацький Шлях…
Уночі вигодинилося. Орієнтуючись по зорях, ми могли б знайти потрібний напрямок на північ і південь, щоб вийти на шлях. Але нам не хотілося. Мабуть, уперше в житті ми вволю пили перемішану зі страхом осолоду великого почуття самостійності. Довкола шумів чужий таємничий ліс, цигикав якийсь птах, щось у кущах тріщало, а ми сиділи круг вогнища і смажили сало…
Опівночі Кирило не витримав і заплакав. Він був удвічі дужчий за кожного з нас, однак рюмсав, не соромлячись своїх сліз. Ми з Рієм його втішали…
Той рік нашого спільного навчання в сьомому класі був останній. Десятирічки в містечку ще не було, і наступного літа всі розлетілися хто куди…
VIII
Ця оповідь — шматочок дитинства далеких тридцятих років.
Сьогодні мені стільки, скільки було моєму батькові, коли я захоплювався Жулем Верном. І я маю дітей. Старшому синові дванадцять, молодшому — сім. Старший вступив у ту смугу життя, коли душа потребує незвичайних пригод, мандрівок і, звісно, Жуля Верна. Молодший ковтає казки. І сини, наївні, гадають, ніби їм першим відкривається велика нерозгаданість світу.
Я закінчив той самий географічний факультет, де років на дванадцять раніше від мене навчався Антін Антонович. Знаю тепер напевно, що занадто мандрувати йому не довелося. Як і всі студенти, з’їздив на Урал, на Кавказ — та й по всьому. Але Жуль Верн теж подорожував небагато. І був великим мандрівцем…
Кирило, мій дужий сусід, учителює, як і я. Дороги наші розійшлися давно, і, зрештою, я мало що про нього знаю.
У нашому містечку тепер десятирічка. Неподалік видобувають вапно, і є гадка, що незабаром коло сірководневого джерела збудують лікарню. Проте не вапном і не лікарнею славне сьогодні містечко. Уславляє його Андрій Коминський. Він один з тих, хто розробляв і запускав супутники Землі. Про це вже написано в газетах…
І щось нове відбувається тут, чого, либонь, не було за всю історію. Радгосп, торфозавод і містечко сперечаються за Андрія. Представники кожного з сельбищ доводять один одному, що Андрій Коминський народився саме в них. Часто суперечки вибухають і в школі, куди ходять діти з усіх цих місць. Коли учні звертаються до мене як до судді, я завжди кажу, що Андрій — з містечкових. У радгоспі й на торфозаводі він жив тимчасово. В очах містечкових мешканців сяє радість, радгоспівці й торфозаводці засмучуються. І всім їм хочеться одностайно сказати:
— Іди, людино!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.