вівторок, 12 січня 2016 р.

Дев'ятеро ледарів

ДЕВ’ЯТЕРО ЛЕДАРІВ
Узбецька народна казка
Чи було, чи не було, жили колись давно на світі десятеро братів. Дев’ятеро з них ледачі, а один моторний. Усі вони стельмахували.
Ледарі мешкали в середмісті, коло базару, а моторний — аж на самісінькому краю міста. Дев’ятеро ледарів з ранку до вечора насилу майстрували тільки одну гарбу. А моторун за день міг злагодити дев’ять гарб.
Минали дні. Люди на базарі ганили гарби ледарів і хвалили ті, що їх зладнав моторун. І слава та переходила з уст в уста, тож моторунові гарби подорожчали вдвічі, а гарби ледарів спали з ціни. Незабаром гарб у ледарів зовсім ніхто не хотів купувати.
Дев’ятеро лінюхів не знали на яку ступити. І зачали вони думу думати.
Якогось дня похнюплені ледарі своїм звичаєм клопоталися біля гарби, коли це перший з них вигукнув:
— Придумав!
Четверо ледарів, які цвях забивали, троє, що колесо на вісь надівали, та один з довбенькою в руці так і остовпіли.
— Зараз піду до моторуна й вихвалю нашу роботу, — вів далі той. — Скажу, буцім за день кожен з нас робить дев’ять гарб, буцім удев’ятьох ми лагодимо вісімдесят одну гарбу і маємо стільки грошей, що не знаємо, куди їх подіти, буцім нам шкода, що він так гарує, і ми хочемо запросити його, нашого молодшого брата, до своєї спілки. Отаку поведу я мову. Він погодиться, прийде до нас, попрацює кілька днів, а ми тим часом спродамо всі наші гарби.
— Слушно кажеш, — промовили інші ледарі. — Нехай попрацює в нас, а ми дамо раду нашим гарбам.
Ледарям припали до вподоби ті слова, і вони послали вигадька до моторуна.
— Братуню моторуне, ми тобі спочуваємо. Ти не їси, не п’єш — одно кряжиш за роботою з ранку до вечора. Нащо себе так мучиш? Кинь усе. Ходи до нас. Знаєш, ми, стельмахуючи вдев’ятьох, робимо за день вісімдесят одну гарбу, і попит на наші гарби добрячий. Ходи, працюватимемо разом.
Ледар улещував-улещував та й умовив брата.
— Як іти, то йти, — відказав моторун.
Наладував він дев’ять своїх гарб усякими пожитками та й переїхав до ледарів. Лінюхи навіть приділили йому окремий будинок.
Відтоді щодня до моторуна навідувалися гості, а найбільше його щедрі бенкети були до душі братам.
Промайнуло чимало часу, і гроші в моторуна, певна річ, вичерпалися.
Недовго думавши, моторун узяв та й злагодив гарбу. Проте перший ледар, побачивши це, ще раз покликав його працювати вкупі.
Зачали вони стельмахувати разом.
Стояли гарячі літні дні. Ледарі, ремствуючи на спеку, відразу поховалися в холодку. І тільки моторун, туго пов’язавши голову, не справляв посиденьок, а працював собі далі.
Увечері моторун полічив гарби. Сам він змайстрував дев’ять гарб, а лінюхи вробили тільки одну — отже, разом десять. Здивувався моторун, але змовчав. Тої гарби, що її зладнали ледарі, на базарі ніхто не купив. А от моторунові гарби розійшлися відразу, назахват.
Моторун був розсердився й узявся повчати ледарів. Однак нічого путнього з тої науки не вийшло.
Кинув моторун нероб і повернувся додому.
«Ну, що нам тепер діяти?» — бідкалися ледарі.
Перший ледар знову пустився на хитрощі. Якийсь час він дивився на своїх спільників, що поспіхом споряджали гарбу, а тоді скрикнув:
— Придумав!
Один ледар, який цвях забивав, шестеро, що колесо на вісь надівали, та ще один з довбенькою в руці так і остовпіли.
— Сьогодні вночі ми спалимо всі моторунові гарби, а завтра на базарі не буде гарб, крім наших, і вони подорожчають! — промовив вигадько.
Отак лінюхи й учинили.
Моторуна тієї ночі не було вдома: поїхав у село, щоб забрати гроші за гарбу в одного покупця.
Повертаючись уранці на ослі з саквами золота, він зустрів знайомого подорожанина. Той із жалем розповів, що всі моторунові гарби згоріли до решти.
— Що було, то було! — сказав моторун і, мов ніде нічого, помандрував далі.
Проминаючи будинки ледарів, він зачав співати. Поки його не було, лінюхи спродали на базарі кілька своїх гарб і аж нетямилися з радощів. Зачувши моторунову пісню, вони зчудувалися:
— Здоров, брате моторуне! Як маєшся? Чи все добре?
— Усе гаразд, — відповів моторун.
— Кажуть, що всі твої гарби згоріли, чи правда це?
— Щира правда. Шкода було самому палити їх, але знайшлися, на моє щастя, добрі люди і таки пустили червоного півня. Мені якраз потрібен був гарбовий попіл, тож я неабияк зрадів.
— Гарбовий попіл, кажеш?
— Еге ж, а ви хіба не знаєте? На базарі гарбовий попіл нині міняють на золото. Ось, дивіться, — моторун розв’язав сакви і показав ледарям, — сам допіру обміняв попіл на золото.
Лінюхи здивовано витріщилися на моторуна, а той, не промовивши більше й слова, потяг додому. Ще якийсь час вони стояли спантеличені, а тоді заходилися палити свої гарби. Незабаром від гарб лишився тільки попіл. Засипавши його в кілька саков, ледарі подалися на базар.
Людей на базарі було багато. Дев’ятеро ледарів з ослами, нав’юченими попелом, зачали вигукувати:
— Кому гарбового попелу?
— Добірний гарбовий попіл!
— Міняємо сакви попелу на сакви золота. Обступайте, не минайте, го-го!..
Така пропозиція всіх приголомшила, проте ледарі й далі кричали своє.
Люди мало кишок не порвали з реготу, а тоді схопили киї та й прогнали ледарів з базару.
Ця пригода дійняла лінюхів до живого. Розсердившись не на жарт, вони заповзялись помститися на моторунові й опівночі пішли до його оселі. Перелізши через мур, ледарі опинилися на подвір’ї. Моторуна не було вдома. Знічев’я вони так відлупцювали моторунового осла, що той упав і здох.
Переполошившись, лінюхи розбіглися по хатах.
Уранці моторун повернувся додому й побачив, що його осел лежить мертвий. Господар дуже засмутився і, поклавши осла на гарбу, вирушив у путь.
Ледарі постерегли, як моторун з наваженим на гарбу ослом покинув свою домівку, і чекали, чим це все скінчиться.
Тим часом моторун наблизився в полі до великого току. Його власник — лихвар Салімбай — якраз сидів поблизу і снідав.
Віддихавшись, моторун поставив осла коло скирти. Здалеку видавалося, ніби осел жадібно скубе пшеницю.
Запримітивши це, Салімбай дуже розлютився й погрозливо скрикнув на тварину. Однак осел навіть вухом не повів і, як увижалося багачеві, далі наминав збіжжя. Тоді Салімбай, не підозрюючи ніякої каверзи, з ломакою в руці підступив до тварини і щосили вдарив її.
Осел упав — і тої ж миті звіддаля долинув моторунів лемент:
— Салімбаю, ти вбив мого осла!
Багач злякався й аж зблід. А тоді зачав благати:
— Моторуне, дорогенький, не репетуй. Твоєму ослові судилося померти. Злим словом тут не зарадиш. Хто давнє поминає, той щастя не має. Заспокойся, не треба, щоб хтось про це знав.
— Ні, ти відшкодуєш мені збитки. А то начувайся! — кричав моторун, схопивши ломаку.
— Стривай! Я відшкодую. Що ти хочеш навзамін?
— Золото.
— Скільки?
— Повні сакви.
Багач погодився, і моторун, узявши золото, пішов додому. Дорогою він зустрів ледарів.
— Добридень, моторуне!
— Доброго здоров’я, ледарі!
— Як тобі ведеться? Що новенького?
— Новин багато, — відказав моторун. — Цієї ночі здох мій осел, то я продав його на базарі. Ось скільки золота вторгував за мертвеччину!
Ледарі ласо оглянули сакви з золотом — і їм аж очі на лоба полізли.
А моторун, відкланявшись, побрався своєю дорогою.
Лінюхи заздро дивилися йому вслід. Їм кортіло будь-що забагатіти, тож вони зараз-таки вмертвили своїх ослів і повезли їхні трупи на базар.
— Кому потрібні дохлі осли? Підходьте! Міняємо на золото!
Попервах люди аж залягалися з реготу, а потім скипіли гнівом:
— Що за неподобство! Де хто бачив, щоб продавали здохлятину?!
Полатав народ боки ледарям і прогнав їх з базару геть.
Душачись від люті, лінюхи помчали прямцем до моторунової оселі.
Моторун спокійнісінько лежав собі вдома. Зненацька до нього долинув тупіт ніг. Глянув — аж то дев’ятеро ледарів наближаються до його житла. Моторун кинувся навтіки, ледарі — за ним.
Біжучи полем, він наскочив на багача, що гнав величезну отару овець.
— Гей, — скрикнув багач, — куди це ти мчиш?
— О, а ти, шановний, хіба не знаєш? Мене хочуть зробити падишахом!
— Тебе, бідняка, хочуть зробити падишахом? Та в тебе ж гарбуз на в’язах замість голови! Нехай мене зроблять падишахом!
— Коли так, то скидай свою одежу. Ось тобі моя, вбирайся хутчіш!
Вони обмінялися строями, і багач потюпав туди, куди показав був моторун.
Тим часом надбігли засапані ледарі та й спитали моторуна, перебраного багачем:
— Чи не пробігав тут один чоловік?
— Пробігав, — почули у відповідь.
— Давно?
— Ні, оце тільки пробіг, — моторун приклав дашком руку до чола й вигукнув: — Та он він біжить!
Наздогнавши втікача, ледарі навіть розбиратися не схотіли, хто перед ними. Хутко зв’язали бідоласі руки й ноги, засунули в міх, кинули в річку і, задоволені з себе, розійшлися по хатах.
Моторун, поганяючи отару, теж рушив додому.
Побачивши його живим і здоровим, ледарі вкрай розгубилися.
— Отакої! — скрикнув сердито один з них. — Звідки це ти?
— Не питайте, — відказав моторун, зітхаючи. — Самі ж знаєте, яка в мене душа добра, однак далеко не всі помічають це. Але нині завдяки отаким сліпцям я забагатів.
— Як? — запитали водно ледарі.
І моторун заходився переповідати лінюхам, що з ним сталося:
— Сьогодні вранці від самісінького мого дому за мною погнались якісь люди, а коли спобігли в полі, то зв’язали руки-ноги й кинули в річку. Впав я у воду, а там, на дні, — матінко моя! — такого овець пасеться, що будь-хто занімів би з дива. Обступили мене ті вівці та й ну благати: «Нема над нами господаря. Якщо ти станеш нам за господаря, то зможеш узяти з нашої отари стільки овець, скільки забажаєш, — усі за тобою на землю підуть». Тоді я сказав: «Тисячі з мене досить». Ту ж мить тисяча овець стали в ряд і вийшли зі мною на берег. Гляньте, — кивнув головою на свою череду, — ось вони!
Це неабияк засмутило ледарів, і вони разом зачали просити:
— Братуню моторуне, ми тобі завжди робили тільки добро. Віддяч нам. Кинь нас у річку: ми теж хочемо роздобути овець.
— На жаль, не маю часу, — відказав моторун.
Довго лінюхи благали моторуна, і той урешті погодився:
— Ну, гаразд. Ходімо.
Брати подалися до річки.
Моторунові вівці паслися на березі. Ледарі, помітивши їхні відбитки у воді, дуже зраділи:
— Ого-го! Бач, які там ситі вівці! І так їх багато!
— О, та то ще не всі, — відповів моторун.
Ледарі аж сторопіли, а тоді один поперед одного зачали стрибати у воду, мріючи про багатство.
— Лізьте в міхи, — промовив моторун.
Заздрісники миттю залізли в дев’ять міхів і наказали моторунові міцно зав’язати їх. Відтак ледарі самі скотилися в річку й потонули.
А моторун, позбувшись надокучливих ледарів, веселий повернувся додому.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2016.